чепурний, він стояв перед дзеркалом, зачісуючи волосся.
– Містере Керкджоне, – видихнула захекана Кей, – роздягніться!
– Що?
Керкджон помалу втямлював почуте, на його обличчі розпромінювалося сяйво тихої втіхи.
– Зніміть усе з себе й киньте мені.
– Залюбки, моя дорога леді, – відповів він.
Піджак, жилет, краватку, штани, туфлі, шкарпетки – все це вона ловила й збирала в купу.
– Дорога моя леді, це… – Керкджонова рука взялася за горішній ґудзик натільного комбінезона, – це найщасливіший день у моєму житті.
Негучно вереснувши, Кей зачинила двері.
За півгодини педаль газу тислася до днища автомобіля, що крізь літню ніч мчав їх двох дорогами Нью-Гемпширу. Світив місяць, перед Кей і Пітером відкривався широкий і вільний всесвіт. Пітер глибоко зітхнув.
– А чому ти вирішила, що я, попри все, психічно здоровий? – спитав він.
– Не знаю, – відповіла вона, з удаваною сором’язливістю глянувши на зорі. – Мабуть, це сталося тоді, коли ти попросив моєї руки. Жодна дівчина не повірить у те, що чоловік, який запропонував їй одружитися, цілком божевільний.
– І ти, трохи розумніша від мене, не проти.
– Звичайно, не проти… милий мій. – Кей заледве вимовила слово, яке досі ніколи не вживала. – Мене обняло найбільше на світі божевілля.
– До слова. Якщо вже йдеться про обійми, – зауважив Пітер, – чому б не зупинити машину, коли доїдемо он до тих дерев?
IV
Трьох старших братів Вудзів так і не знайшли. Однак кілька місяців тому до мене дійшла непідтверджена чутка, що на одному з нью-йоркських вокзалів оповісник говорить зі своєрідною інтонацією, від якої волл-стритські ділові люди здригаються й мимрять: «Де ж я чув цей голос?» Другий брат – Воллес – либонь, утік до Південної Америки, де він може послуговуватися зрозумілою всім мовою. Що стосується описаної тут історії, то її розповів мені найкращий перукар на всю крамницю «Еліксер шоп»[40], що у Скрантоні (Пенсильванія). Якщо хочете, можете перевірити. Маю на увазі перукаря. Це довгов’язий, схожий на баранця чоловік із зовнішнім виглядом, який відповідав би трохи вищому громадському становищу.
Що з цим робити?
Головна постать оповідання «Що з цим робити?» – молодий лікар, доктор Білл Гарді. М’яко кажучи, він «непоштивий», якщо судити з його ставлення до іпохондриків і справдешніх хворих. Це романтично-сентиментальна оповідь – химерна, фантастична й, безперечно, кінематографічна завдяки сюжету, в якому поєднуються пригоди медика, вибрики шибеника й гангстерські моменти.
Фіцджеральд надіслав «Що з цим робити?» Гарольдові Оберу в серпні 1933 року. У журналі «Сатердей івнінґ пост», який упродовж багатьох років першим охоче приймав Фіцджеральдові оповідання, охарактеризували цей твір як «незадовільний», а в «Космополітані» визнали його «надто делікатним». Ніхто з редакторів журналів не знав, що й казати про хлопчика – улюбленого Оберового персонажа й автора заголовної
У дев’ятнадцятому столітті й на початку двадцятого перукарі масово винаймали площу в аптечних крамницях і аптеках, де пропонували, крім послуг стриження та голення, також аптечні еліксири, начебто чудодійні. Ці засоби, здебільшого виготовлені на спиртовій основі, були малодієві, а то й зовсім недієві.
