ані слова не сказала мені про свою недугу.
– Отже, ваша мати не занедужала й не дзвонила докторові Гайнзу? Сталася помилка?
– Вона не виглядала хворою, коли вибиралася на оперу.
– Що ж, припустімо… Припустімо… Облишмо цю справу. – Ще раз глянувши на дівчину, Білл вирішив не облишити. – Я хотів сказати: припустімо, ми перевіримо. Дам вам адресу лікарняного комутатора, ви зателефонуєте й з’ясуєте, чи був у них такий дзвінок. Я не питиму кави й не візьму дріб’язку. Почекаю тут, у машині.
– Гаразд, – погодилася міс Мейсон. – Добре було б з’ясувати ситуацію. (…)
За кілька хвилин вона з конвертом у руці з’явилася на веранді.
– Вибачайте, докторе Гайнз, ви мали рацію. Мати таки зателефонувала до лікаря…
– Мене звуть Гарді.
– Ну… не починаймо все спочатку. В усякому разі вона подзвонила комусь із вас двох. Перепрошую за нечемність, але звідки мені знати, що ви не вимагач?
Подумки сміючись, Білл відповів:
– Отак ми й стоятимемо там, де були з самого початку. Хіба що ваша мати чекає мене в антрактах між діями в опері.
Міс Мейсон вручила йому конверт.
– Я знайшла це на столику в холі, коли виходила… адресоване докторові… – тихо сказала вона й вчасно прикусила язика, коли Білл підніс листа до фари, бо стемніло. – Сподіваюся, це прояснить справу.
Шановний докторе, я справді зателефонувала Вам щодо хлопчика, оскільки – на Вашу пораду – знову зацікавилася домашніми справами, і випало дуже вдало. Але ми з чоловіком вирішили, що мені найкраще було б вийти з дому. Отож я й вийшла, тим паче, що якраз там ставлять оперу, яку мені дуже хотілося побачити й послухати. Або ж ми могли б піти в кіно. Та куди хоч, аби тільки відвернути увагу від себе, як ви й запропонували. Вибачте, якщо я завдала Вам клопоту.
P. S. Я мала намір залишитися вдома й розповісти вам про хлопчика, але мій чоловік вважав, що мені треба вийти з дому. Хлопчик сказав, що він украв блугу. Я не знаю, що це таке, але я цілком певна, що в його віці не годиться таке робити.
Білл перемкнув фари з тьмяного освітлення на яскравіше й у новому світлі подивився на лист. Знову те саме – хлопчик украв блугу, а жінка хоче щось із цим зробити. Проступили тьмяні обриси клопотів, з якими довелося зіткнутися докторові Гайнзу і які тепер мали перейти Біллові. Від цього усвідомлення на скронях виступили дрібнесенькі крапельки поту. Білл різко повернувся до дівчини.
– То коли ви зауважили, що бракує бруги?
– Якої бруги?
Невдача.
– А брунги?
Вона відсувалася – помалу й потроху, але помітно, і Білл покрив свій промах, переказавши все написане.
– Ось тут. Очевидно, ваш брат узяв те, що не належить йому. Ваші батьки хочуть дізнатися, чому й навіщо він це зробив. Ви можете розтлумачити це слово?
У сяйві фари їхні голови так зблизилися, що його рухливі біляві кучері
