страх. Я навчилася його відганяти. Натомість ухопила імпульсивно хлопчину за руку, прошепотіла йому на вухо: «Не смій помирати, засранцю, тільки не зараз». Нахилилася над його раною і гаряче зашепотіла слова, які я добре запам’ятала в дитинстві, вкладаючи в них віру мого серця і… Кров зупинилася… А далі була страшна дорога в лікарню до Артемівська. Дорога, яку обстрілювали. На мене косо дивився командир, наш Батя, але бачачи, що я зробила з раною бійця, мовчав і змусив інших заткнутися, коли я висунулася з вікна машини і кричала щось небу, жбурляла в нього прокльони та благання, і жодний снаряд, жодна срана куля не вцілила в нашу машину, що везла поранених. І всі вони вижили, і мій боєць з відірваною ногою теж…
А потім я плакала. Тихо так, рівно, нишком. Щоб ніхто не почув. Насправді чули всі… Вдавали, що не чують, але ж я ридма ридала. Напевне, вперше з того дня, як ховали Устима. Я проклинала війну, я проклинала кацапів та палко просила Господа дати мені сили не відчувати жалю, коли вбиватиму ворога.
Поруч зі мною в окопі ті, у кого за плечима не одна судимість, ті, хто не мав би тут бути, бо не хотів іти добровольцем, але мусив. Є й романтики, трясця їм в зад. Але є і професіонали, які інтуїтивно, нюхом, відчувають подих смерті.
З ними легко. То вони зробили з мене справжнього воїна. «Твій оптичний приціл сам знаходить жертву, ти тільки прицілюєшся, – вчить мене Остап. – Запам’ятай, Циганко, він для тебе вже не людина. Він – ворог! Двонога істота, котра жере, сере, любить секс, але при нагоді тебе замочить. Тому – або ти його, або він тебе. Ади, мала, воно стоїть, шкіриться. Типу шуткує. Ну-ну, шуткарику! Вєрняк, він нас не бачить. Давай, Циганко, нині гарний день, щоб почати бачити, кого вбиваєш». І я чемно слухаю рядового Остапа. Цілюся, видих, постріл, незначний біль у плечі від віддачі. Істота падає. Його більше нема. Він уже не вб’є нікого з моїх побратимів. Його поховають, можливо, десь у Бурятії або в братській могилі в донбаському степу – це якщо пощастить. Або спалять у пересувному крематорії та напишуть матері, коли вона у нього є, чи дружині, чи, може, й нікому, але десь точно запишуть, хоч як голу статистику – зник безвісти. Ці роздуми з’являться пізніше. А що насправді я відчувала, коли натискала на гачок? Це прозвучить дико, особливо від жінки. Радість, що то я його, а не він мене.
До війни звикаєш, як до прикрої родички. Бо хіба родичів обирають? Вони з’являються, як сніг на голову, кажуть вам, що ви – рідня, і та рідня відтепер буде з вами жити. І ти мусиш навчитися співіснувати з нею поруч, боротися, не здаватися і перемагати. Бо інакше переможуть тебе. Оті квіти, які вони приносять з собою, – «волошки», «гвоздики», «гіацинти», або, не дай Боже, «тюльпани» – то дорога до пекла. Тільки збоченець може називати смерть квітковими іменами. А хіба війна – то не збочення? А хіба той, хто придумав зброю, нормальний? Не відповідай, Юро, це я так, риторично. Бо болить, завжди болітиме.
Того дня я так по-дурному зачепила розтяжку. Це моє щастя, що вона спрацювала якось тупо, впівсили, та й
