палко переконував мене, що любиш, зізнавався у вічному коханні і в тому, що любитимеш свою Юльку довіку. Я у відповідь спромоглася на кволу посмішку. І теж пообіцяла любити тебе завжди. Один з нас таки дотримав слова. Та коли твій літак у небі став крапкою, я зрозуміла – це справді крапка. Нас більше нема. Є Юра і є Юля, але займенника МИ вже більше ніколи не буде.
Але життя продовжувалося… Продовжувалося.
Ти спочатку телефонував аж надто часто. Щодня. Розповідав щось про країну, про американців, про надможливості, про те, що сумуєш за мною, за Мартою, за морельковим чаєм, за львівськими дощами і так далі. Хоча… Ти ж не вперше на чужині. Чому ж тоді наче виправдовуєшся переді мною, чому? Я слухала і переважно мовчала. Що я мала тобі сказати? Що у нас у країні помаранчева революція, що я зараз мерзну в наметі і в старих бабиних валянках стою на Майдані, добре розуміючи, що ті виродки, котрі зараз на сцені, зрадять, продадуть нас за гріш і збрешуть. І що я тепер добре знаю, як виглядає система, котра виймає людині зсередини сонце. А ти? Ти, між іншим, сказав, що лишень наївні дýрні зараз вийшли на Майдан і нічого доброго з цього не буде, що ми нічого не змінимо, поки не… Я не знаю, що там далі ти ще говорив. Я вже тебе не чула. Я просто зрозуміла, що твоє сонце дорогою до Америки загубилося у ситих хмарах.
А потім… А нічого не сталося потім… Майдан переміг, та ми програли. Ти продовжував телефонувати, а я продовжувала здебільшого мовчати, аж поки тобі моє мовчання не набридло і ти перестав дзвонити, а я перестала чекати твоїх дзвінків… Мій світ зробився звичайним та прозаїчним – хата-робота-друзі-книги-дощі-морелі-районна газета і я у ній сама собі режисер, тобто головний редактор.
Я почала малювати. Уявляєш, просто так, для себе. Особливо, коли падали дощі й зачинала квітнути ота морелька, яку посадив ти… А може, тим поштовхом була новина, яку принесла на хвості сорока-знайома твоїх батьків. Ми з нею зустрілися випадково. Вона приїхала до нашого мера як представник якоїсь благодійної організації. Мені ж запропонували взяти у неї інтерв’ю. Взяла. Ти в Америці одружився. Авжеж, сім років як. Дружина-американка, Крістл звати, досить успішна журналістка. Ти ж тепер працюєш в одному з українських консульств, здається, у Сан-Франциско. Що ще? Звісно, ти щасливий, бо у тебе є все, про що можна тільки мріяти, – успішна кар’єра, любляча родина. Ага, ледь не забула, є у тебе й доня-красуня і назвав ти її Джулія… Твоя родичка думала, що я зомлію чи збожеволію. Ні, я досить гарно вмію себе тримати в руках, але коли вона поїхала… Я психонула, купила пляшку закарпатського коньяку та майже без закуски то все в себе влила. Мені здавалося, що настав кінець світу і на ранок землю проковтне темрява. Але настав ранок, зійшло сонце, і я зрозуміла, що моя особиста трагедія – це пам’ять про тебе. Я – дурна однолюбка, яка не може викинути з серця чоловіка, який точно не вартує такого жертовного кохання. Я знала, хто мені може допомогти. Звісно, Марта.
Та я запізнилася. Приїхала на останню Мартину дефіляду. На похорон. Ти з родиною теж
