нам увійти. Тітка Олена – це рідна сестра твоєї мами, яку Марта ще більше не любить, аніж невістку. Ми прибирали, а Марта час від часу позирала на свій ручний годинник і важко зітхала. Врешті вона не втрималася та зізналася, що чекаєгостя, і попросила нас самим прибратися в кухні та в гостьовій, а спальню не чіпати. Ми любили Марту і, звісно, погодилися.
А тоді прийшов він… Той самий художник. Прийшов, щоб забрати Марту у свою майстерню, де вона мала йому позувати. Адже він малює її портрет… Восьмий за рахунком. То був сухенький невисокий сивочолий пан, у чорній беретці, з вицвілими до безнадійно-сірого колись блакитними очима. Марта називала його Любчиком. Він сипав компліментами, як багач перлами, цілував пальці рук і мені, і Марті. Його компліменти були доволі незвичними, такими, напевне, старими і давніми, які його маринарка, котра пахла нафталіном і трішки була підточена міллю. А потім… Марта пішла у свою кімнату причепуритися, щоб за пару хвилин з’явитися перед ясні очі закоханого в неї художника розкішною звабливою жінкою. На голові вона мала білого крислатого капелюха, на ногах – високі підбори. Плечі Марти були загорнуті в бездоганно білу шаль із запахом «Шанель №5». Підфарбовані очі, яскраво-червона помада на губах, білі рукавички на руках, котрі стискали білу шкіряну сумочку, тонка шия лебідки – вся її граційна постать так контрастувала з нашими рваними джинсами й дірявими кедами. Ми з тобою ошелешено витріщалися на Марту, а закоханий художник безнадійно шепотів: «Моя люба Жизель! О, Богине! О, моя ідеальна Мадонно!» і тріпотів слідком за Мартою тінню, а ми ще довго з тобою перезиралися і чомусь посміхалися, звісно, мріючи про таку старість…
Мартина квартира майже завжди була заповнена музикою. Ця музика супроводжувала всі наші з тобою візити до неї. І музику ту народжував грамофон, який я бачила до того лишень на старих фотографіях та в старих фільмах. Вінілові платівки в охайних конвертах чемно чекали на полиці своєї черги. Так я навчилася розбиратися в класиці. Бах, Бетховен, Шуберт, Шостакович, Хачатурян, Штраус, Стравінський… І я пригадала, що у нас вдома на захаращеному горищі теж валяються схожі платівки і має бути десь старий програвач. І щойно повернулася на вихідні зі Львова додому, як відразу гайнула на горище до старого непотребу. Мені здавалося, що якщо я посеред того мотлоху відшукаю на наліпках пластинок назви – Хачатурян «Спартак» чи «Спляча красуня» Чайковського, то моя і твоя родини стануть у моїй голові трішки ближчими. Мо’, та прірва, яку я намалювала у своїй уяві, між тобою і мною, не буде такою глибокою. І два світи, два таких різних світи, зблизяться бодай через ці вінілові платівки… Але вони не зблизилися, світ моїх бабусь та дідусів був іншим. Не гіршим і не кращим, просто іншим. З іншою музикою: з тріо Мареничів, з Софією Ротару, з ансамблем «АББА» та Аллою Кудлай.
А пригадуєш Мартин чай? Про нього потрібно сказати трохи більше. Я ніколи до того і після того теж не пила нічого смачнішого – це чай з пелюстками квіту вишні.
