час опустила їхні стосунки значно, значно нижче рівня моря. Утім, у Мікейлі було завзяття, яке Дженіс поступово навчилася поважати. Можливо, вони не були аж такими різними, як здавалося. Пришелепувата Магда Дубчек, місцева жінка, яка няньчила Мікейлу, коли та була немовлям, якось сказала:
– Вона – як ти, Дженіс! Їй неможливо завадити! Скажи їй «одне печиво» і вона зробить своїм персональним завданням з’їсти три. Усмішками й хихотінням, і ласкавістю доведе до того, що ти не в змозі будеш сказати їй «ні».
Два роки тому Мікейла робила хвалебні рекламні огляди на місцевому телебаченні. Тепер вона на «Ньюз Америка», де її злет відбувся стрімко.
– Окей, – промовила Мікейла, з’явившись знову. – Шукала якесь спокійніше місце. Ми стовбичимо перед ЦКЗ. Я не можу довго балакати. Ти дивилася новини?
– Звісно, Сі-Ен-Ен.
Дженіс полюбляла цю шпильку і ніколи не марнувала шансу нею скористатися.
Цього разу Мікейла її проігнорувала.
– Ти знаєш про вірус Аврора? Сонну хворобу?
– Щось по радіо. Старі жінки, які не можуть прокинутися, на Гаваях і в Австралії…
– Це все насправді, мамо, і це з будь-якою жінкою. Літньою, дитиною, юною, середнього віку. З будь-якою жінкою, що спить. Отже: не лягай спати.
– Прошу?
Щось тут не в’язалося. Ще тільки одинадцята ранку. Чому б це їй заманулося лягати спати? Чи Мікейла каже, що їй більше ніколи не можна спати? Якщо так, то це неможливо. З однаковим успіхом вона може попрохати її більше ніколи не пісяти.
– Це повна нісенітниця.
– Увімкни новини, мамо. Або радіо. Або інтернет.
Та неможливість зависла між ними на лінії. Дженіс не знала, що ще сказати, окрім:
– Гаразд.
Її дитина могла помилятися, але її дитина не стала б їй брехати. Лайно то чи ні, але Мікейла вірить, що це правда.
– Та спеціалістка, з якою я щойно балакала – вона працює у федеральній агенції, і ми з нею подружки, я їй вірю – має внутрішню інформацію. Вона сказала, що за їхніми підрахунками вісімдесят п’ять відсотків жінок у Тихоокеанському часовому поясі вже в ауті. Нікому цього не кажи. Щойно це потрапить в інтернет, розпочнеться пандемоніум.
– Що ти хочеш сказати цим в ауті?
– Я кажу, що вони не прокидаються. На них формується таке… вони ніби в коконах. Оболонках, покровах. Схоже, що матеріал цих коконів складається з церумену – вушної сірки – а також з себуму, отого масного шкірного сала, що в нас на крилах носа, зі слизу… і чогось іще, чого ніхто не може зрозуміти, якогось незнаного протеїну. Воно відновлюється майже так само швидко, як здирається, але не намагайтеся його прибирати. Вже були… ексцеси. Гаразд? Неробіть-спроб-прибирати-ту-штуку!
На цьому останньому пункті, сенсу в якому було не більше, ніж в решті, голос Мікейли прозвучав нехарактерно суворо.
– Мамо?
– Так, Мікейло. Я досі тут.
Тепер
