я… Я купила.
– Це він? – Люк киває на сумку, і я відчуваю, як у мене спалахують щоки.
– Так, – вичавлюю із себе врешті-решт. – Я вирішила, що шалик їй сподобається.
– Дуже щедро з вашого боку. «Денні та Джордж». – Він зводить брови. – Ваша тітка, либонь, дуже стильна леді.
– Так, стильна, – вимовляю я і відкашлююся. – Просто страшенно творча та оригінальна.
– Я навіть не сумніваюся, – відповідає Люк і на мить замовкає. – Як її звати?
О Боже. Треба було бігти звідси, щойно я побачила його, доки ще мала змогу. А тепер я навіть ворухнутися не можу. І не можу згадати жодного жіночого імені.
– Ем… Ермінтруд, – чую я свій власний голос.
– Тітка Ермінтруд, – задумливо повторює Люк. – Що ж, перекажіть їй мої найкращі побажання.
Він киває мені й іде геть, а я дивлюся йому вслід, намагаючись утямити: здогадався він чи ні.
Три
Я заходжу до нашої квартири, Сьюз зводить очі – і перше, що вона каже:
– «Денні та Джордж»! Бекі, та не може бути!
– Може, – відповідаю я, посміхаючись на весь рот. – Я купила собі шалик.
– Покажи! – Сьюз із криком стрибає з канапи. – Покажи-покажи-покажи! – Вона підбігає і починає смикати за ручки сумочки. – Ну ж бо, хочу побачити твій новий шалик. Покажи мені!
Ось чому мені так подобається жити в одній квартирі зі Сьюз. Джулія, моя колишня співмешканка, звела б брови і перепитала: «Денні та хто?», або сказала б: «Це задорого для шалика!» Але Сьюз чудово все розуміє, розуміє всім серцем. Узагалі-то вона тринькає ще більше за мене.
Утім, вона може собі це дозволити. Хоча їй, як і мені, двадцять п’ять років, але батьки й досі дають їй кишенькові гроші. Вони називають їх «фондовими» і, наскільки я розумію, беруть їх із якогось родинного фонду, але я не бачу жодної різниці з кишеньковими. А ще батьки купили їй квартиру у Фулгемі – подарунок на двадцять перший день народження, і відтоді вона тут і живе, то потроху десь підробляючи, то б’ючи байдики.
Колись вона працювала піарницею, (дуже) недовго, і саме тоді я з нею й познайомилася, під час журналістського відрядження до Ґернсі. Власне, працювала вона в «Брендон Коммюнікейшенз». Зовсім не хочу її образити, але – вона й сама це визнає – з неї вийшла найгірша піарниця, з якою мені доводилося зустрічатися. Вона геть забула, який банк має рекламувати, і почала запально розповідати про один із банків-конкурентів. Представники банку здавалися дедалі більш розлюченими, а всі журналісти ледве не лускали зі сміху. Сьюз через це все вляпалася у велику халепу. Насправді саме тоді вона й вирішила, що піар – не її покликання. (Іншими словами, Люк Брендон витурив її, щойно вони повернулися до Лондона. Ще один привід його не любити.)
Але ми з нею чудово проводили час, попиваючи вино аж до світанку, і відтоді не припиняли спілкуватися. А коли Джулія раптово зникла – втекла разом зі своїм науковим керівником (справжнісіньким сірим кардиналом), – Сьюз запропонувала
