style="font-size:15px;"> – Вони просто не думають, правда ж? – розпалююся я. – Адже… в когось із нас можуть бути страшенно важливі, невідкладні справи. Я в страшному цейтноті!
– Я й сам трохи поспішаю, – відповідає чоловік.
– Не знаю, що б я робила, якби цей поїзд не поїхав нарешті, – я хитаю головою. – Почуваєшся так… безсило!
– Чудово розумію, про що ви, – пристрасно промовляє чоловік. – Їм не зрозуміти, що дехто з нас … – Він киває на мене. – Ми не просто так тут катаємося. І встигнути чи ні – це справді важливо.
– Саме так! – погоджуюсь я. – А ви куди поспішаєте?
– У моєї дружини почалися пологи, – говорить він. – Наше четверте дитя.
– О, – ледь вимовляю я, вражена цим. – Що ж… Боже мій! Вітаю. Сподіваюся, що ви…
– Минулого разу вона встигла за півтори години, – каже чоловік, потираючи спітніле чоло. – А я вже сорок хвилин простирчав у цьому метро. Ну що ж, принаймні тепер ми нарешті їдемо.
Він злегка стенає плечима й усміхається до мене.
– А у вас що? Які термінові справи?
О Боже.
– Я… гм… я їду до…
Я безпорадно затинаюся й відкашлююсь, відчуваючи, як спалахує моє обличчя. Я не можу сказати цьому чоловікові, що моя невідкладна справа полягає в тому, щоб купити шалик «Денні та Джордж».
А надто – що це лише шалик. Навіть не костюм, чи пальто, чи щось таке, гідне уваги.
– Це не так уже й важливо, – чую я власне бурмотіння.
– Та ну, не може бути, – люб’язно відповідає він.
Ох, я почуваюся просто жахливо. Підводжу погляд – і, дякувати Богу, виявляється, що вже моя зупинка.
– Хай вам щастить, – кажу я, спішно встаючи. – Щиро бажаю встигнути.
Крокуючи тротуаром, я почуваюся трохи присоромленою. Може, мені варто було б дістати свої сто двадцять фунтів і віддати тому чоловікові, – хай би витратив їх на дитину, – замість того щоб купувати якийсь дурнуватий шалик. Тобто, якщо замислитися, що важливіше? Одяг чи диво нового життя?
Обмірковуючи це питання, я почуваюся страшенно глибокодумною, майже як справжній філософ. І я так заглиблююся в роздуми, що ледве не проходжу повз свій поворот. Але повертаюся до реальності саме вчасно, звертаю за ріг – і мене пронизує жах. Назустріч мені крокує дівчина з фірмовою сумочкою «Денні та Джордж» у руках. І раптом я забуваю про все на світі.
Боже мій!
Що, як вона купила мій шалик?!
Що, як вона просила саме його, і продавчиня погодилася його продати, вирішивши, що я не повернуся?!
Моє серце перелякано калатає, і я швидкими кроками поспішаю до магазину. Коли нарешті дістаюся до дверей і відчиняю їх, я вже ледь дихаю від жаху. Що, як його немає? Що тоді робити?
Але коли я заходжу, білявка всміхається.
– Вітаю! – каже вона. – Він чекає на вас.
– О, дякую, – видихаю я полегшено й ослабло спираюся
