style="font-size:15px;"> (Я завжди передусім дивлюся на вкладення. Так само як у крамницях одразу ж знаходжу бірку з ціною.)
Еллі, погоджуючись, закочує очі. Вона й досі дослухається до свого телефону.
– «Форленд Інвестментс» підвищує цінність, – провадить далі Алісія своїм чванькуватим голосом. – «Форленд Інвестментс» пропонує більше.
– Вони більше отримують, а ви більше втрачаєте, – не замислюючись, промовляю я вголос, і по всьому залі лунає сміх.
Господи, який сором. І тепер іще й Люк Брендон витріщився на мене. Я швидко опускаю погляд і вдаю, що роблю нотатки.
Хоча, чесно кажучи, я уявлення не маю, навіщо взагалі прикидатися, що я щось занотовую. Можна подумати, ми хоч колись пишемо в журналі щось, крім дифірамбів, отриманих у прес-релізах. Компанія «Форленд Інвестментс» щомісяця замовляє нам приголомшливу рекламу на цілий розворот, а минулого року вони повезли Філіпа в незабутню подорож до Таїланду для проведення якихось там досліджень (ха-ха-ха), тож нам не дозволено писати нічого, крім того, які вони розчудесні.
Коли Алісія продовжує свою промову, я нахиляюся до Еллі.
– Послухай, – шепочу я. – А не можна мені взяти твою кредитку?
– Звідти все вичерпано, – вибачливо шепоче Еллі. – Я досягла ліміту. Чого б мені ще жити з тих талонів?
– Але мені потрібні гроші! – шепочу я. – Я просто у відчаї! Мені потрібна ця двадцятка!
Я говорю голосніше, ніж хотілося б, і Алісія затинається.
– Либонь, вам варто було інвестувати у «Форленд Інвестментс», Ребекко, – каже Алісія, і приміщенням знов лунають смішки. Кілька глядачів обертаються до мене, і я прямо дивлюся на них. Господи, вони ж мої товариші-журналісти. Вони мають бути на моєму боці. Солідарність Спілки журналістів і все таке.
Узагалі-то я так і не зібралася приєднатися до тієї Спілки. Але все ж таки.
– Для чого вам та двадцятка? – запитує Люк Брендон зі сцени.
– Я… для моєї тітки, – нахабно говорю я. – Вона в лікарні, і я хотіла купити для неї подарунок.
У залі западає тиша. А потім я просто не вірю своїм очам – Люк Брендон засовує руку в кишеню, дістає звідти папірець – 20 фунтів – і простягає якомусь хлопцеві в першому ряду журналістів. Він вагається, але потім передає банкноту назад, комусь за його спиною. А потім і далі, двадцять фунтів летять до мене із рук у руки, мов фанат у натовпі під час рок-концерту. Коли я нарешті отримую їх, у кімнаті лунають оплески, а я відчуваю, як спалахують мої щоки.
– Дякую, – кажу я, ніяковіючи. – Я, звичайно, поверну вам їх.
– Переказуйте найкращі побажання вашій тітці, – відповідає Люк Брендон.
– Дякую, – повторюю я. Потім зиркаю на Алісію і відчуваю, як спалахує в мені задоволення. Вона здається просто розчавленою.
Наприкінці серії питань глядачі починають непомітно вислизати, поспішаючи до своїх офісів. Зазвичай я теж іду саме в цю мить – купити капучино й
