– вона дивиться на мене, як на недоумкувату, і показує телефон на столі біля дальньої стіни. Еллі запитально дивиться на мене, і я знизую плечима. Досі Філіп ніколи не дзвонив мені на прес-конференції.
У мені наростає хвилювання, і я, відчуваючи власну важливість, прямую до телефону. Можливо, в офісі сталося щось надзвичайне. Або він натрапив на якусь неймовірну сенсацію і хоче, щоб я полетіла в Нью-Йорк з’ясувати, що й до чого.
– Алло, Філіпе? – кажу я в трубку й одразу ж шкодую, що не вимовила натомість щось різке й багатозначне, наприклад коротке «Так».
– Ребекко, послухай, вибач, що цим тебе дістаю, – говорить Філіп, – але в мене починається мігрень. Я збираюся додому.
– О, – спантеличено говорю я.
– І хотів спитати, чи зможеш ти виконати моє маленьке доручення.
Доручення? Та за кого він мене має? Якщо він шукає, хто купив би йому парацетамолу, то йому слід завести секретарку.
– Не впевнена, – кажу я не надто люб’язно. – Я тут трохи зайнята.
– Коли звільнишся. Комітет соціального забезпечення о п’ятій годині оприлюднить свій звіт. Зможеш забрати його? Можеш із конференції поїхати просто до Вестмінстера.
Що? Я з жахом дивлюся на телефон. Ні, я не зможу піти ні по який довбаний звіт. Мені треба забрати свою кредитку! Я маю купити собі шалик.
– А Клер не може піти? – питаю я. – Я хотіла повернутися до офісу й закінчити свій матеріал про… – Про що там я маю писати цього місяця? – Про іпотеки.
– Клер на брифінгу в Сіті. А Вестмінстер саме на шляху до твого престижного Фулгема, правда ж?
Філіп просто не може не жартувати про те, що я живу у Фулгемі. Просто тому, що він живе в Гарпендені.
– Можеш просто вийти з метро, – провадить він далі, – забрати звіт і зайти назад.
О Боже. Я не можу вигадати, як відкараскатися від нього. Заплющую очі та швидко міркую. Годину пробути тут. Помчати назад до офісу, схопити свою «Візу», повернутися до «Денні та Джордж», купити шалик, примчати до Вестмінстера, забрати звіт. Я просто мушу все це провернути.
– Гаразд, – кажу я. – Можете на мене покластися.
Я повертаюся на місце саме в ту мить, як світло згасає, а на екрані перед нами з’являються слова «ДАЛЕКОСХІДНІ МОЖЛИВОСТІ». Змінюють один одного яскраві краєвиди Гонконгу, Таїланду та інших екзотичних місць, – зазвичай, побачивши таке, я поринаю в мрії про відпочинок. Але сьогодні не можу розслабитися, не можу навіть посміятися з тієї новенької зі «Щотижневого портфоліо», що шалено намагається занотувати все і, мабуть, ще й поставить зо п’ять питань, бо впевнена, що так треба. Я ж надто стривожена через мій шалик. Що, коли я не повернуся вчасно? Що, коли хтось запропонує за нього більше? Сама думка про це мене жахає. Адже за шалик «Денні та Джордж» варто торгуватися, правда?
А потім, саме в ту мить, як фото з Таїланду зникають і з’являються нудні графіки, я відчуваю радісне піднесення. Ну звісно ж! Я заплачу за шалик готівкою. Хіба можна заперечити проти готівки? Я можу зняти
