style="font-size:15px;"> Від шоку вона на мить замовкла, і Пол відчув, що Чані підслуховує за важкими завісами її приватних апартаментів.
– Я твоя дружина, – прошепотіла Ірулан.
– Припинімо ці дурні ігри, – сказав він. – Ти виконуєш свою роль, не більше. Ми обоє знаємо, хто насправді є моєю дружиною.
– А я лише для політичної зручності, не більше, – відповіла вона гірким, пригніченим голосом.
– Я не хочу бути жорстоким із тобою.
– Ти вибрав мене саме для цього.
– Не я, – промовив він. – Тебе вибрала доля. Тебе вибрав твій батько. Тебе вибрали Бене Ґессерит. Тебе вибрала Гільдія. А тепер вони вибрали тебе ще раз. Для чого вони тебе вибрали, Ірулан?
– Чому я не можу мати від тебе дитини?
– Бо на цю роль тебе не вибирали.
– Це моє право – виносити королівського спадкоємця! Мій батько був…
– Твій батько був і є тварюкою. Обоє ми знаємо, що він втратив майже всі зв’язки з людством, яким мав правити і яке мав захищати.
– І кого з вас двох ненавидять більше? – спалахнула вона.
– Гарне запитання, – погодився він, і кутиків його вуст торкнулася сардонічна посмішка.
– Кажеш, що не хочеш бути зі мною жорстоким, а тим часом…
– І тому я згоджуюся: візьми собі коханця, якого обереш. Але зрозумій мене правильно: візьми коханця, та не тягни в мій дім позашлюбну дитину. Я не ви́знаю цю дитину своєю. Не забороняю тобі зв’язку з будь-яким чоловіком, доки ти не виставлятимеш його напоказ і… залишишся бездітною. За цих обставин нерозумно було б чинити інакше. Але не зловживай моєю великодушністю. Коли йдеться про трон, я вирішую, яка кров має текти в жилах спадкоємця. Не Бене Ґессерит, і не Гільдія, а я. Це один із привілеїв, які я здобув, розгромивши сардаукарські легіони твого батька на рівнині Арракіна.
– Хай це впаде на твою голову, – сказала Ірулан і, зітхнувши, метнулася з кімнати.
Згадавши зараз про цю зустріч, Пол за мить викинув її з думок і зосередився на Чані, котра сиділа біля нього на ліжку. Він усвідомлював амбівалентність своїх почуттів до Ірулан, розумів фрименське рішення Чані. За інших обставин Чані й Ірулан могли бути подругами.
– Що ж ти вирішив? – спитала Чані.
– Жодної дитини, – відповів він.
Вказівним і великим пальцями правої руки Чані зробила фрименський жест крис-ножа.
– Може дійти до цього, – погодився він.
– Гадаєш, що дитина не вирішить проблеми з Ірулан?
– Так може подумати лише дурень.
– Я не дурна, мій коханий.
Його охопив гнів.
– Я ніколи не казав цього про тебе! Але ж зараз ми не про якусь кляту романтичну повість розмовляємо! Там, у залі внизу, справжня принцеса. І вона була вихована серед усіх огидних інтриг Імператорського двору. Вони для неї настільки ж природні, як писання дурнуватих історій.
– Вони не дурнуваті, коханий.
– Може,
