сміх струснув ним. Відчув, що майбутнє озирається на нього крізь династії, про які він навіть не мріяв. Здалося йому, що суть його буття відлітає, плаче, розповзається в кільцях долі – і лише його ім’я триває.
– Я був обраний, – сказав. – Можливо, у мить народження… звичайно, ще до того, як я зумів щось із цього приводу сказати. Я був обраний.
– Зречися цієї обраності, – промовила вона.
Він обійняв її за плечі.
– Усьому свій час, кохана. Дай мені ще трохи часу.
Непролиті сльози пекли йому очі.
– Ми мусимо повернутися на січ Табр, – сказала Чані. – У цьому кам’яному мішку стає нестерпно.
Він кивнув, тручись підборіддям об гладеньку тканину хустини, що прикривала її волосся. Заспокійливий пряний запах наповнив йому ніздрі.
Січ. Пола заполонило древнє слово мови чакобса: місце збору та притулок у небезпечні часи. Пропозиція Чані змусила його із сумом згадати відкриті піски, чисті простори, де ворога можна було побачити здалеку.
– Племена сподіваються, що Муад’Діб повернеться до них, – промовила вона, підводячи голову, щоб глянути на нього. – Ти належиш нам.
– Я належу своєму провидінню, – прошепотів він.
Подумав про джигад, про гени, що змішуються, мандруючи крізь парсеки, і про видіння – воно розповіло йому, як він може з цим покінчити. Чи мусить він сплатити таку ціну? Уся ненависть вивітриться, згасне, як вогонь, – одна головешка за іншою. Але… ох! Ця страхітлива ціна!
«Я ніколи не хотів бути богом, – подумав він. – Хотів лише зникнути, як діамантова крапля роси, упіймана ранком. Я хотів утекти від ангелів і демонів – сам… принаймні через недогляд».
– Ми повернемося на січ? – наполягала Чані.
– Так, – прошепотів він. І подумав: «Я мушу заплатити ціну».
Глибоко зітхнувши, Чані вклалася позаду нього.
«Я гайную час», – думав він. І побачив, як обмежують його кордони любові та джигаду. Що таке одне життя, хай яке люблене, порівняно з усіма тими, що їх напевне забере джигад? Чи може одне страждання переважити муку мільйонів?
– Коханий? – запитливим тоном озвалася Чані.
Він поклав руку їй на губи.
«Я сам відступлю, – подумав. – Вирвуся, доки ще маю силу, полечу крізь простори туди, де не знайде мене навіть птах». Думка була марною, і він це знав. Джигад мчатиме вслід за його привидом.
Що він може відповісти? Як пояснити тим, хто звинувачує його в жорстокій глупоті? Хто може це зрозуміти?
«Я хотів лише озирнутися й сказати: “Ось! Ось це існування, яке не може мене втримати. Дивіться! Я зникаю! Жодні пута, жодні вигадані людьми сіті не можуть знову мене впіймати. Я зрікаюся своєї релігії! Ця мить моєї слави! Я вільний!”
Які порожні слова!»
– Учора під Оборонною Стіною помітили великого хробака, – заговорила Чані. – Казали, понад сотню метрів завдовжки. Такі великі рідко тепер трапляються в цьому регіоні. Гадаю, що їх відлякує вода. Казали, він прийшов,
