скрізь супроводжують урядовці, – буркнув Фарок. – Клерки, обслуга, обслуга обслуги. Він довіряє лише таким, як Стілґар, котрий був дуже до нього близьким за давніх днів.
– Не тобі, – сказав Скителі.
– Та він, думаю, узагалі забув, що я є на світі, – відповів Фарок.
– А як же він приходить і відходить, коли покидає цю споруду? – спитав Скителі.
– Має маленький майданчик для ’топтерів, що виступає з внутрішньої стіни, – промовив Фарок. – Казали мені, що Муад’Діб нікому іншому не дозволяє кермувати, коли сідає там. Треба вміти спускатися, бо кажуть, що найменший прорахунок скине його вниз зі стрімчака стіни, до одного з цих його клятих садів.
Скителі кивнув. Це, найімовірніше, було правдою. Такий повітряний вхід до імператорського кварталу гарантував потрібний рівень безпеки. Усі Атріди були чудовими пілотами.
– Використовує людей, щоб передавати свої дистрансові повідомлення, – вів далі Фарок. – Це приниження людей – вживляти в них хвильові транслятори. Голос людини має бути її власністю. Це ганебно – передавати чиєсь послання, сховане у твоєму голосі.
Скителі знизав плечима. Тепер усі великі держави використовували дистранси. Ніколи не можна сказати наперед, яка перешкода трапиться на шляху між відправником і адресатом. Дистранси звільняли від політичної криптології, бо спиралися на тонкі спотворення природних звукових зразків, які можна найскладнішим способом видозмінити.
– Навіть його податківці вдаються до цього методу, – скаржився Фарок. – За моїх часів дистранси вживляли лише нижчим тваринам.
«Але ж інформацію про прибутки й слід тримати в таємниці, – подумав Скителі. – Не один уряд упав, оскільки люди дізналися про справжній розмір деяких капіталів».
– А що тепер фрименські когорти думають про Муад’Дібів джигад? – спитав Скителі. – Не заперечують проти того, що з їхнього Імператора роблять бога?
– Більшість із них узагалі про це не задумуються, – відповів Фарок. – Джигад для них – те саме, що й для мене колись. Джерело незвичайних вражень, пригод, багатств. Оця грабенова хатинка, у якій я живу, – Фарок указав на дворик, – коштувала шістдесят лідасів прянощів. Дев’яносто контарів7! Був час, коли я й уявити собі не міг такого маєтку.
Він похитав головою.
На другому кінці подвір’я сліпий юнак заграв на своєму балісеті якусь любовну баладу.
«Дев’яносто контарів, – подумав Скителі. – Як дивно! Звичайно, велике багатство. У багатьох інших світах Фарокова хатинка вважалася б палацом, але величина багатьох речей відносна – навіть контара. До прикладу: хіба ж Фарок знав, звідки прийшла його міра ваги прянощів? Чи задумувався, що півтора контара були колись максимальним вантажем верблюда? Навряд. Можливо, Фарок узагалі ніколи не чув про верблюда чи про Золотий Вік Землі».
Незвично вплітаючи слова в ритм мелодії синового балісета, Фарок сказав:
– Я
Контар (кантар) – старовинна міра ваги, використовувана на Близькому Сході та в Середземномор’ї. У різних країнах становила від 45 до 320 кг.
