його там». Тому його й назвали Муад’Дібом. Я тоді не розумів усього цього.
Він опустив руки, позирнувши через дворик на сина.
– У моїй голові не було думок. Я думав лише серцем, пузом і стегнами.
Темп музики, що була тлом їхньої розмови, знову прискорився.
– Знаєш, чому я захопився джигадом? – Очі старого жорстко дивилися на Скителі. – Я чув, що там була річ, яку називають морем. Дуже важко повірити в море, якщо ти жив лише тут, серед наших дюн. У нас немає морів. Люди Дюни нічого не знають про море. Ми знали наші вітрові пастки. Ми збирали воду для великої зміни, що її обіцяв нам Лієт-Кайнс… великої зміни, яку Муад’Діб приніс помахом руки. Я можу собі уявити канат10, воду, що тече каналом на поверхні землі. Відштовхуючись від цього, мій розум може уявити річку. Але море?
Фарок глянув на прозорий дах свого дворика, наче намагаючись злетіти ракетою в зовнішній Всесвіт.
– Море, – сказав він низьким голосом. – Ця картина не поміщалася в моїх мізках. А все ж знайомі мені люди казали, що бачили це диво. Я гадав, що вони брехали, але хотів пересвідчитися сам. Тому я й записався в похід.
Юнак ударив по струнах, закінчивши пісню гучним акордом, і почав нову, з дивним хвилеподібним ритмом.
– І знайшов ти своє море? – спитав Скителі.
Фарок мовчав так довго, що Скителі вже було подумав, що старий не почув його. Музика балісета здіймалася й опадала довкола них, наче приплив. Фарок дихав у її ритмі.
– Був захід сонця, – сказав він нарешті. – Такий захід сонця міг би намалювати один зі старих художників. І був той захід такого червоного кольору, як скло моєї пляшки. А ще золотого… синього. Цей світ звався Ен Фейль, я вів там свій легіон до перемоги. Ми спустилися з гірського перевалу, повітря було пересичене вологою. Я насилу міг дихати ним. А внизу піді мною було те, про що розповідали мені друзі: вода, куди тільки сягало око й ще далі. Ми марширували вниз, до неї. Я зайшов у воду та пив її. Вона була гіркою, і я засмутився. Але це диво ніколи вже мене не покинуло.
Скителі виявив, що поділяє благоговіння старого фримена.
– Я занурився в це море, – сказав Фарок, дивлячись на водні створіння, зображені на мозаїці підлоги. – Один чоловік зайшов у воду… інший із неї вийшов. Я відчував, що пам’ятаю минуле, якого ніколи не було. Дивився довкола очима, які могли прийняти все… геть усе. Я бачив у воді тіло – одного з оборонців, котрих ми вбили. Поблизу трималося на воді поліно – стовбур великого дерева. Я можу зараз заплющити очі й побачити те поліно. З одного боку воно було чорним від вогню. А ще на тій воді був кусень тканини, всього-на-всього жовта ганчірка… подерта, брудна. Я глянув на це все й зрозумів, чого вони там опинилися. Щоб я міг усе це побачити.
Фарок повільно повернувся і, глянувши Скителі в очі, сказав:
– Ти ж знаєш, що Всесвіту ще не завершено.
«Він балакучий, але глибокий», – подумав Скителі й промовив:
– Бачу, це справило на тебе
Канат – відкритий канал через пустелю зі стабільними умовами транспортування води для поливу (з «Термінології Імперії» до книжки «Дюна»).
