пласмелду, що обрамляли вулицю, були наче позбавлені виразу обличчя. Їхню одноманітність порушували тільки темні тіні щільно зачинених дверей і надряпані подекуди непристойності. Поряд із їхніми дверима хтось сповістив крейдою, що якийсь Беріс повернувся на Арракіс із поганою хворобою, яка позбавила його мужності.
– Ти прийшов із кимось? – спитав старий.
– Сам, – відповів Скителі.
Старий відкашлявся, усе ще по-дурному вагаючись.
Скителі набрався терпіння. Цей метод контакту таїв у собі небезпеку. Можливо, старий мав якісь причини для нерішучості, хоча він і прийшов в обумовлений час. Бліде сонце стояло просто над головою. Мешканці цього кварталу позачинялися у своїх домах, щоб проспати найбільшу денну спеку.
«Може, старого непокоїть новий сусід?» – міркував Скителі. Він знав, що сусідній будинок був призначений для Усайма, колишнього члена грізної гвардії федайкінів, командос-смертників. Там уже чекав урочого часу Біджаз, карлик-каталізатор.
Скителі повернувся поглядом до старого, зауваживши порожній рукав, що спадав із лівого плеча, та відсутність дистикоста. Довкола старого витав ореол владності. Не пас задніх під час джигаду.
– Можу я дізнатися ім’я мого гостя? – спитав старий.
Скителі стримав полегшене зітхання. Його врешті-решт прийняли.
– Я Зааль, – назвав ім’я, яке присвоїв собі для цієї місії.
– Я Фарок, – сказав старий, – колишній башар Дев’ятого легіону джигаду. Це тобі щось говорить?
Скителі, прочитавши погрозу в його словах, сказав:
– Ти народився на січі Табр як вірник Стілґара.
Фарок розслабився й відступив убік.
– Ласкаво прошу до мого дому.
Скителі прослизнув повз нього в тінистий атріум: підлога з блакитною мозаїкою, стіни оздоблені блискучими кристалами, що утворювали узор. Позаду атріуму був критий внутрішній дворик. Світло, пропущене прозорими фільтрами, розсіювалося, сріблилося, наче білоніч Першого Місяця. Вуличні двері позаду нього скрипнули – це зачинилися ущільнювачі для утримування вологи.
– Ми були шляхетними людьми, – казав Фарок, ведучи гостя до дворика. – Не якимись відщепенцями. Жили не в грабенському селі, як оце! Мали власну січ в Оборонній Стіні біля Габбанійського хребта. Один хробак міг перевезти нас до Кедема, що у внутрішній пустелі.
– Не те, що тут, – погодився Скителі, зрозумівши, що привело Фарока до змовників. Фримен тужив за давніми днями й давніми звичаями.
Вони увійшли у дворик.
Скителі розумів, що Фарок насилу стримує неприязнь до свого гостя. Фримен не довіряв очам, що не були цілковито синіми очима Ібада. За словами фрименів, іншосвітяни мали очі, які зиркали на всі боки одночасно й бачили те, чого не слід.
Коли вони ввійшли, музика семути стихла. Тепер її змінила гра на балісеті – спершу дев’ятиструнний акорд,
