Марпл похитала головою.
– Не думаю, – сказала вона. – «Елстрі» – в Північному Лондоні.
– Це якась зовсім нова кіностудія. «Гелінґфорт» – ось її назва. Звучить по-фінському, принаймні, так мені завжди здавалося. Це десь за шість миль від Маркет-Бейзинґа. Вона хоче поставити фільм про Єлизавету Австрійську, якщо я не помиляюся.
– Як багато ти знаєш про приватне життя кінозірок, – здивувалася міс Марпл. – Ти про все це довідалася в Каліфорнії?
– Власне, ні, – заперечила місіс Бентрі. – Я знайшла всю цю інформацію в усіляких чудернацьких журналах, що їх читаю у свого перукаря. Я навіть не знаю імен більшості кінозірок, про яких там пишуть, але, як уже сказала, Марина Ґреґ та її чоловік купили Ґосінґтон, і тому я зацікавилася ними. Чого там тільки не пишуть, у тих журналах! Думаю, там немає навіть половини правди – навіть однієї четвертої. Я не вірю в те, що Марина Ґреґ – німфоманка, не думаю, що вона п’є, можливо, навіть, не вживає наркотики, і цілком можливо, пішла з кіно лише тому, що їй захотілося відпочити, і не було в неї ніякого нервового нападу – але правда те, що вона переселяється сюди жити.
– Наступного тижня, я чула, – повідомила міс Марпл.
– Так швидко? Я знаю, що двадцять третього вона дає в Ґосінґтоні великий прийом для «Служби швидкої допомоги Святого Іоанна». Сподіваюся, вони добре перебудували дім?
– Фактично вони там перебудували все, – сказала міс Марпл. – Було б набагато простіше й, мабуть, дешевше зруйнувати його й побудувати новий дім.
– Ванні кімнати, певно?
– Шість нових ванних кімнат, я чула. І подвір’я, обсаджене пальмами. І басейн. І широкі вікна, щоб із них ліпше було милуватися краєвидом, і вони розвалили стіну між кабінетом твого чоловіка та бібліотекою, перетворивши їх на одну велику музичну залу.
– Артур, либонь, перевернеться в могилі. Ти знаєш, як він ненавидів музику. Йому ведмідь на вухо наступив, бідолашному. Яке в нього було обличчя, коли хтось із друзів запрошував нас на оперу! Він ще прийде до них у білому савані. – Вона замовкла, а тоді раптом запитала: – Ти не чула, ніхто не натякав, що в Ґосінґтоні можуть з’явитися привиди?
Міс Марпл похитала головою.
– Там їх бути не може, – переконано заявила вона.
– Це не завадило б людям казати, що вони там є, – зауважила місіс Бентрі.
– Ніхто ніколи цього не казав. – Міс Марпл помовчала, а тоді провадила: – Люди не такі вже й дурні, ти знаєш. А надто в селах.
Місіс Бентрі скинула на неї швидким поглядом.
– Ти завжди наголошуєш на цьому, Джейн. І, вважаю, маєш слушність.
Вона несподівано усміхнулася.
– Марина Ґреґ запитала в мене, дуже лагідно й делікатно, чи не буде мені прикро бачити, як у моєму колишньому домі живуть чужі люди. Я запевнила її, що мені зовсім не буде прикро. Навряд чи вона цілком повірила мені. Але зрештою тобі відомо, Джейн, що Ґосінґтон
