мене. До того ж мій дід написав на тих невеличких аркушах паперу, що жителі Дєдова вірили в лікувальні можливості трансу.
– Схоже, вони мали слушність.
Я нічого не відповів, хоч у мене такої певності не було. Можливо, мої лікарі помилилися. Можливо, усвідомлення того, що ти емігрант разом зі своєю родиною й не можеш дозволити собі розкіш тяжко хворіти, з такою силою подіяло на мою підсвідомість, що спричинило природну реакцію організму. А може навіть, це було чудо. Хай там як, а моя католицька віра щодо цього абсолютно категорична: танці не лікують.
Пригадую, як у своїй юності, позаяк у мене тоді не було музики, що допомагала б пережити таке відчуття, я мав звичай низько опускати на обличчя чорний каптур і уявляти собі, що реальність навколо мене перестала існувати: мій дух переносився до Дєдова, до тих чоловіків і жінок, до мого діда та його актриси, в яку він так був закоханий. У тиші своєї кімнати я просив, щоб вони навчили мене танцювати, навчили виходити за свої межі, бо незабаром я буду паралізований назавжди. Що більше рухалося моє тіло, то яскравішим світлом сяяло моє серце – і більше я навчався, почасти завдяки власним зусиллям, а почасти завдяки допомозі привидів із минулого. Я навіть виразно чув у своїй уяві ту музику, яку вони слухали під час своїх ритуалів, і коли один із моїх друзів через багато років поїхав до Сибіру, я попросив його привезти мені кілька платівок; на мій превеликий подив, музика на одній із них дуже нагадала мені ту, під яку, згідно з моїми уявленнями, танцювали в Дєдові. Але я вирішив не розповідати про це Афіні – це була особа надто вразлива, а її темперамент здавався мені нестійким.
– Мабуть, ви й справді все робите як годиться, – таким був мій єдиний коментар.
Ми ще повернулися до цієї розмови незадовго до її подорожі на Близький Схід. Вона здалася мені дуже задоволеною, так ніби нарешті знайшла те, що шукала, – любов.
– Люди в мене на службі утворили групу і самі назвали її «пілігрими Вершини». І все завдяки вашому дідові.
– Завдяки вам я відчув потребу поділитися цим з іншими. Я знаю, ви від’їжджаєте, і хочу подякувати вам за те, що ви надали іншого виміру тому, що я роблю вже багато років, намагаючись пролити світло цієї віри на кількох осіб, які цим зацікавилися, але я завжди робив це якось сором’язливо, завжди боявся, що людям моя історія здасться безглуздою.
– А знаєте, що я відкрила? Що, хоча екстаз – це спроможність вийти поза власні межі, танець – це спосіб злетіти в простір. Відкрити нові виміри, але навіть тоді не уривати контакту зі своїм тілом. Коли ми танцюємо, світ духовний і світ реальний набувають здібності існувати без конфліктів. Я думаю, класичні балерини танцюють на кінчиках пальців тому, що хочуть водночас торкатися землі й злітати в небо.
Наскільки я пам’ятаю, це були її останні слова. Під час будь-якого танцю, якому ми віддаємося з радістю, мозок втрачає свою спроможність контролю і серце бере на себе управління тілом. І тільки в цей момент з’являється Вершина.
Якщо
