відразу заснув, і вона поклала його на диван. Перш ніж заплющити очі та увійти в транс, я побачив, що вона добре зрозуміла, яка дорога веде до Вершини.
Щодня – крім неділі – вона приходила до нас разом із дитиною. Ми обмінювалися з нею лише кількома словами привітання; я ставив музику, яку один із друзів привіз мені з російських степів, і ми танцювали до повного виснаження. У кінці місяця вона попросила в мене копію касети.
– Я б хотіла робити це вранці, перед тим як віднести Віореля до матері та йти на роботу.
Я заперечив:
– По-перше, я думаю, що група, поєднана спільною енергією, створює певну ауру й полегшує для всіх перехід у транс. Крім того, танцювати перед тим, як іти на роботу, – це ризик того, що вас можуть звільнити, бо цілий день ви будете стомлена.
Афіна трохи подумала, але тут-таки відповіла:
– Ви маєте рацію, говорячи про колективну енергію. Але я бачу, що до вашої групи входять чотири подружні пари й ваша дружина. Усі ви, абсолютно всі, одержуєте любов. Тому ви спроможні поділяти позитивні вібрації зі мною. Але я тут сама-одна. Точніше кажучи, я тут зі своїм сином, але його любов ще не може виразити себе в такий спосіб, який би ми могли відчути. Тому я волію прийняти свою самотність: якщо я намагатимуся втекти від неї в зараз, то можу ніколи більше не знайти собі партнера. Якщо прийняти її замість боротися проти неї, можливо, ситуація зміниться. Я так розумію, що самотність впливає на нас набагато сильніше, коли ми намагаємося чинити їй опір, – але вона стає набагато слабшою, коли ми просто нехтуємо нею.
– То ви прийшли до нашої групи в пошуках любові?
– Думаю, це було б для мене непоганим мотивом, але відповідаю, що ні. Я прийшла сюди в пошуках сенсу свого життя, єдиним виправданням якого є мій син, і тому я боюся завдати йому великої шкоди або своєю надмірною опікою, або тим, що зрештою включу його до тих мрій, яких я не змогла здійснити. В один із цих днів, під час танцю, я відчула, що вилікувалася. Якби йшлося про щось фізичне, знаю, ми могли б назвати це чудом; але йшлося про суто духовне, щось таке, що мене гнітило і зненацька відійшло.
Я знав, про що вона каже.
– Ніхто мене не вчив танцювати під цю музику, – провадила Афіна. – Але передчуття підказує мені, що я знаю, що я роблю.
– А тут немає чого навчатися. Згадайте про нашу розмову під час прогулянки в парку і про те, що ми там спостерігали: природа створює ритм, і в будь-яку мить ми пристосовуємося до нього.
– Ніхто не навчав мене любити. Але я вже любила: любила Бога, любила свого чоловіка, люблю сина та своїх батьків. Але навіть при всьому цьому мені чогось бракує. Коли ж я танцюю, то хоч і дуже стомлююся після танцю, але почуваю себе ніби у стані благодаті, глибокого екстазу. Мені хочеться, щоб цей екстаз тривав і протягом решти дня. І щоб допоміг мені знайти те, чого мені бракує: любов чоловіка.
Я завжди бачу серце цього чоловіка, коли танцюю, хоч і не бачу його обличчя. Я відчуваю його зовсім близько,
