що мені ще доведеться пережити впродовж свого існування.
У моєму житті був період, коли я була сповнена рішучості стати святою – хвалити Бога через музику та рухи свого тіла. Але ця дорога тепер для мене назавжди закрита.
– Яка дорога для вас закрита?
Вона поклала дитину в дитячий візочок. Я побачив, що вона не хоче відповідати на моє запитання, й повторив його ще раз. Коли уста стуляються, то це знак, що зараз буде сказано щось дуже важливе.
Без ніякого хвилювання, так, ніби доля вимагала під неї, щоб вона мовчки терпіла всі перешкоди, які ставитиме перед нею життя, вона розповіла мені про випадок у церкві, коли священик – і, певно, її єдиний друг – відмовився дати їй святе причастя. Розповіла й про прокляття, яке виголосила в ту хвилину, і назавжди покинула католицьку церкву.
– Святим є той, хто вміє з гідністю прожити своє життя, – сказав я їй. – Досить зрозуміти, що всі ми тут із якоїсь причини, і досить підкоритися їй. Тоді ми зможемо сміятися з наших великих чи невеликих страждань і топтати ряст без страху, усвідомлюючи, що кожен наш крок сповнений сенсу. Ми зможемо дозволити, щоб нас вело світло, яке випромінює Вершина.
– А що таке вершина? У математиці – це найвища точка трикутника.
– У житті це також кульмінаційна точка, мета для всіх, котрі блукають, як і цілий світ, і навіть у найтяжчі хвилини не втрачають із поля зору світло, яке випромінює їхнє серце. Ось це ми й намагаємося робити в нашому товаристві. Вершина ховається всередині нас, і ми зможемо досягти її, коли підіймемося на неї або коли побачимо її світло.
Я пояснив їй, що танець, який вона бачила кілька днів тому й у якому брали участь люди різного віку (тоді у нашій групі було десятеро осіб, віком від 19 до 65 років), я назвав «пошуками Вершини». Афіна запитала, звідки я все це взяв.
Я розповів їй, що по закінченні Другої світової війни частині моєї родини пощастило втекти від комуністичного режиму, який захопив владу в Польщі, й ми вирішили оселитися в Англії. Нам порадили взяти з собою не тільки найнеобхідніші для життя речі, а й предмети мистецтва та старі книги, які дуже цінуються в цій частині світу.
І справді, картини та скульптури ми дуже швидко продали, але книги залишилися в одному з кутків, припадаючи пилюкою. А що моя мати хотіла навчити мене читати й розмовляти польською мовою, то вони служили для моєї освіти. Одного чудового дня в одній із книжок Томаса Малтуса, виданій у XIX сторіччі, я знайшов два аркуші з нотатками мого діда, який загинув у концентраційному таборі. Я почав їх читати, подумавши, що йдеться про заповіт щодо розподілу спадщини або любовні листи до таємної коханки, бо в родині існувала легенда, що він закохався в якусь жінку, коли був у Росії.
Як з’ясувалося, певний зв’язок між тією легендою та реальністю все ж таки існував. На тих аркушах я прочитав розповідь про його подорож до Сибіру під час комуністичної революції; там, у далекому селі Дєдов, мій дід закохався в одну актрису. Як розповідає мій дід, та актриса
