й моє життя. Коли Віорель народився, перше, що ми зробили, принісши його додому, це дали йому прослухати адажіо з творів Альбіноні. Коли між нами виникала сварка, то саме сила музики – хоч я не бачу ніякого логічного зв’язку між першим і другим, крім хіба що життєвого прикладу хіпі, – допомагала нам спільно долати будь-які проблеми або труднощі.
Але ця романтика не могла допомогти нам знайти певний спосіб добування грошей. Оскільки я не вмів грати на жодному інструменті, то був неспроможний навіть розважати відвідувачів у якому-небудь барі, і зрештою найнявся стажером в одну архітектурну фірму, де мав робити структурні обчислення. Платили мені погодинно, але так мало, що я мусив виходити з дому ще вдосвіта, а повертатися пізно ввечері. Я майже не бачив сина – бо він спав – і майже не мав змоги поговорити або покохатися зі своєю дружиною, яка була перевтомлена. Протягом усієї ночі я себе запитував: коли ж нарешті нам пощастить поліпшити своє матеріальне становище й жити гідно, як ми того заслуговуємо? Хоч я й погодився з Афіною, коли вона говорила, що диплом не потрібний у більшості випадків, проте в інженерній справі (а також у юриспруденції або в медицині, наприклад) певний обсяг технічних знань має фундаментальне значення, бо інакше ми можемо піддати небезпеці життя інших людей. А мені довелося урвати своє навчання професії, яку я обрав, відмовитися від своєї мрії, яка була для мене дуже важливою.
Між нами почалися сварки. Афіна нарікала, що я мало приділяю уваги дитині, що їй потрібен батько, що якби йшлося тільки про те, щоб її народити, то вона могла б зробити це й сама, не створюючи для мене стількох проблем. Не раз я гримав дверима і йшов прогулятися, вигукуючи, що вона мене не розуміє, що я також не розумію, як я міг погодитися на таке «божевілля» – народити дитину в двадцять років, коли ми не можемо забезпечити собі бодай скромні фінансові умови життя. Поступово ми зовсім перестали кохатися, по-перше, внаслідок постійної перевтоми, а по-друге, тому, що завжди були роздратовані одне одним.
Я все глибше западав у стан депресії, мені не давало спокою відчуття, що жінка, яку я кохаю, використовує мене у своїх цілях і маніпулює мною. Афіна бачила, в якому стані я перебуваю, бачила моє відчуження, але замість допомогти мені вирішила спрямувати всю свою енергію на Віореля та музику. Місцем моєї втечі стала для мене робота. Вряди-годи я розмовляв зі своїми батьками, щоб знову почути одну й ту саму історію – мовляв, «вона народила дитину для того, щоб утримати тебе при собі».
У цей час, її релігійність дуже посилилася. Вона відразу зажадала охрестити дитину й сама обрала для неї ім’я – Віорель, румунського походження. Думаю, що – можливо, крім кількох іммігрантів – ніхто в Англії не має імені Віорель, але я поставився до цієї витівки як до творчого експерименту і зрозумів, що в такий спосіб вона захотіла встановити дивний зв’язок з минулим, у якому майже не жила, – з тими днями, коли перебувала в сирітському притулку в Сібіу.
Я намагався примиритися
