змінити стиль його життя. Наші усамітнені розмови стали перетворюватися на веселу балаканину, яка відбувалася між батьком, матір’ю та дочкою.
Усе було добре до тієї ночі, коли вона, плачучи, увійшла до моєї кімнати й сказала, що боїться, бо пекло вже близько.
Я була вдома сама-одна – чоловікові знову довелося кудись поїхати, і я подумала, що це й стало причиною її розпачу. Але пекло? Може, це те, що вони якраз вивчають у школі або в церкві? Я вирішила, що наступного дня піду поговорити з учителькою.
А тим часом Шерін не переставала плакати. Я підвела її до вікна, показала їй на Середземне море за шибкою, осяяне повним місяцем. Сказала їй, що перед нашим будинком немає демонів, що там тільки зорі в небі та люди, які прогулюються по бульварах. Я сказала, щоб вона не боялася, щоб залишалася спокійною, але вона все плакала і тремтіла. Десь через півгодини, ніяк не мігши її заспокоїти, я й сама почала нервувати. Попросила її замовкнути, адже вона уже не дитина. Подумала, чи, бува, не почалася в неї перша менструація, й обережно запитала в неї, чи не бачила вона кров.
– Багато-багато крові.
Я знайшла трохи вати, попросила її лягти, щоб я змогла полікувати її «рану». Це пусте, завтра я їй усе поясню. Проте менструації в неї не було. Вона ще трохи поплакала, але, мабуть, дуже стомилася, бо швидко заснула.
А наступного дня кров полилася вже зранку.
Чотирьох людей було вбито. Для мене то була лише одна із сутичок між племенами, до яких мій народ давно звик. А для Шерін, схоже, взагалі нічим, бо вона навіть не згадала про свій учорашній кошмар.
А тим часом, починаючи від того дня, пекло справді прийшло і триває ще й сьогодні. Того ж таки дня в автобусі було знайдено 26 мертвих палестинців – хтось помстився за тих убитих. А через двадцять чотири години стало вже неможливо ходити вулицями: постріли лунали з усіх боків. Школи позакривалися, Шерін поквапно відвели в дім однієї вчительки, і після того всі втратили контроль над ситуацією. Мій чоловік урвав свою подорож і повернувся додому, він цілими днями з ранку до вечора телефонував друзям з уряду, проте ніхто не міг сказати йому нічого такого, що мало б глузд. Шерін чула стрілянину на вулицях, крики мого чоловіка в домі, проте – на мій превеликий подив – не зронила ні слова. Я весь час намагалася переконати її, що це скоро минеться, що скоро ми знову підемо гуляти на пляж, але вона відводила погляд і просила, щоб їй дали почитати якусь книжку чи послухати платівку. Тим часом як пекло все яскравіше розпалювало свої вогнища, Шерін читала й слухала музику.
Не хочеться про це навіть згадувати, даруйте мені. Я не бажаю думати ані про ті погрози, які ми одержували, ані про те, хто мав рацію, а хто її не мав, котрі з них були винними, а котрі – невинними. Я знаю тільки, що через кілька місяців, якби комусь заманулося перетнути вулицю, то він мусив би найняти човен, допливти до острова Кіпр, пересісти там в інший човен і причалити в ньому на протилежному боці вулиці.
Ми практично не могли
