style="font-size:15px;"> Я побачив нажахані очі дівчини, зацікавлені погляди інших студентів, які обернули голови, дивлячись, що там сталося. Оскільки я був студентом уже цілий рік, то відразу передбачив можливі наслідки: виклик до ректора, розгляд скарг, можливість виключення, поліційне розслідування, офіційне звинувачення в расизмі й таке інше. Усі на цьому програли б.
– Стули пельку! – крикнув я, не усвідомлюючи, що кажу.
Я не знав жодної з двох дівчат. Я не вважаю себе спасителем світу, і якщо сказати правду, то подібні сутички чи навіть бійки поліпшують загальний тонус молоді. Але мій вигук і моя реакція були сильнішими за мене.
– Припини! – знову гукнув я, звертаючись до вродливої дівчини, яка вчепилася в шию другої дівчини, теж симпатичної.
Вона спопелила мене блискавичним поглядом. Але раптом щось змінилося. Вона всміхнулася – хоч і досі тримала пальці на горлі своєї колежанки.
– Ви забули сказати «будь ласка».
Усі засміялися.
– Припини, – сказав я тоном прохання. – Будь ласка.
Вона відпустила дівчину й рушила в моєму напрямку. Усі погляди стежили за її просуванням.
– А ви – людина вихована. Можливо, у вас знайдеться й сигарета для мене?
Я простяг їй пачку, і ми вийшли покурити на університетське подвір’я. Вона швидко перейшла від бурхливого гніву до цілковитої розслабленості й уже через кілька хвилин сміялася, говорила про погоду й запитувала, чи мені подобається той або той музичний гурт. Я почув, як в аудиторіях задзеленчав дзвоник, і з почуттям радісного піднесення знехтував заповідь, якої мене навчали протягом усього мого життя: дотримуватися дисципліни. Я стояв там і докладав усіх зусиль, щоб і далі підтримувати розмову, так ніби не існувало більше ні університету, ні студентських бійок, ні буфету, ні вітру, ні холоду, ні сонця. Існувала лише дівчина з сірими очима, що стояла переді мною, базікаючи щось абсолютно нецікаве й непотрібне, але я був готовий стояти й слухати це базікання протягом усієї решти свого життя.
Через дві години ми разом пообідали. Через сім годин пішли до якогось бару, де їли та пили щось доступне для наших студентських бюджетів. Наші розмови торкалися дедалі змістовніших тем, і незабаром я вже знав майже все про її життя – Афіна з усіма подробицями розповіла мені про своє дитинство, юність, мені навіть не довелося ставити їй запитання. Правда, згодом я довідався, що вона була такою з усіма; але в той день я почував себе так, ніби був тим єдиним чоловіком, якого вона обрала з усього чоловічого населення землі.
Вона приїхала до Лондона, рятуючись від громадянської війни, яка вибухнула в Лівані. Її батькові, який належав до християн-маронітів3, погрожували смертю за співпрацю з урядом, проте навіть це не могло примусити його вирушити у вигнання, аж поки Афіна, підслухавши одну телефонну розмову, вирішила, що для неї настав час стати дорослою, узяти на себе відповідальність дочки й захистити тих, кого вона
Мароніти – течія в католицизмі, яка утворилася у процесі церковних розколів. Визнаючи верховенство папи і католицькі догмати, мароніти зберігають східний обряд богослужіння і не вимагають целібату від своїх священиків.
