Існує легенда, що вони мають звичай викрадати дітей, яких потім виховують у своїх таборах, але тут відбувалося протилежне: вони покинули свою дитину, щоб я могла взяти на себе піклування про неї.
Жінка ще зробила кілька спроб відрадити мене, але я вже підписувала папери й попросила чоловіка, щоб він зробив те саме. Коли ми повернулися до Бейрута, світ здався мені зовсім іншим: Бог подарував мені сенс життя, щоб я могла існувати, трудитися, змагатися в цьому падолі сліз. Ми мали тепер дитину, яка виправдає всі наші зусилля.
Шерін росла розумною і вродливою – мабуть, усі батьки так кажуть, але, думаю, вона справді була дитиною винятковою. Одного вечора, коли їй уже виповнилося п’ять років, один із моїх братів сказав мені, що, якщо вона працюватиме за кордоном, ім’я завжди виказуватиме її походження, – і запропонував, щоб ми змінили його на таке, яке не говорить абсолютно нічого, наприклад Афіна. Безперечно, сьогодні я вже знаю, що Афіна не тільки назва столиці однієї з країн, а й ім’я богині мудрості, інтелекту та війни.
Хоч, можливо, мій брат нічого цього не знав, а просто думав про ті проблеми, які може спричинити в майбутньому арабське ім’я, – він був причетний до політики, як і вся наша родина, і хотів захистити свою небогу від чорних хмар, що їх він, та й не тільки він, уже бачив на обрії. Але найдивовижніше те, що Шерін припало до смаку звучання цього імені. Одного знаменного дня вона й сама стала називати себе Афіною, і ніхто вже не зміг виштовхати це ім’я з її голови. Щоб зробити їй приємність, ми й самі стали так її називати, сподіваючись, що це її захоплення швидко минеться.
Чи буває так, що ім’я впливає на все життя особи? Бо минав час, нове ім’я Шерін не виходило з ужитку, і зрештою ми призвичаїлися до нього.
Коли їй виповнилося дванадцять років, ми відкрили у ній несподіваний потяг до релігії – вона днювала й ночувала в церкві, знала всі чотири Євангелія напам’ять, і це було водночас благословенням і прокляттям. У світі, в якому лінії розколу між прихильниками різних релігій дедалі поглиблювалися, я боялася за безпеку своєї дочки. Саме тоді Шерін почала нам розповідати, ніби то була звичайнісінька річ, що має багато невидимих друзів – янголів і святих, чиї образи вона бачила в церкві, коли ми туди приходили. Зрозуміло, всі діти світу бачать видіння, хоч рідко пам’ятають про них, після того як досягнуть певного віку. Так само діти мають звичай наділяти життям неживі речі, такі, як ляльки або плюшеві тигри. Але я стала помічати, що моя донька фантазує понад усяку міру, – відтоді як одного дня пішла забрати її зі школи, а вона сказала мені, що бачила «жінку в білому, схожу на Діву Марію».
Я вірю в існування янголів, звичайно ж, вірю. Я навіть схильна повірити в те, що янголи розмовляють із малими дітками, та коли вони приходять до людей дорослих, обставини змінюються. Я знаю цілу низку історій про пастухів і хліборобів, які запевняли, що бачили жінку в білому, – і це видіння потім зруйнувало їм життя, оскільки люди втрачають спокій, ганяючись за чудесами, священики перебувають
