та свої почуття. Я всім пояснював, що мій справжній намір – домогтися, аби всі причетні зрозуміли її ліпше, а ніхто не став би вірити анонімним свідченням.
А що кожен із тих, кого я розпитував, претендував на знання єдино правильної версії про ту або ту подію, хоч би якою малозначущою вона здавалася, то зрештою всі погодилися на мої умови. Прослуховуючи свої магнітофонні записи, я ще раз переконався в тому, що не існує речей абсолютних, усі вони залежать від того, як сприймає їх той або той. І найліпший спосіб пізнати самих себе часто полягає в тому, щоб довідатися, якими бачать нас інші.
Це не означає, що мусимо робити те, чого вони від нас чекають; але принаймні у такий спосіб ми зрозуміємо себе краще.
Отже, я був у боргу перед Афіною. Я повинен був зібрати докупи її історію. Записати її міф.
Саміра Р. Халіль, 57 років, домогосподарка, мати Афіни
Даруйте, але її звуть не Афіна. Її справжнє ім’я – Шерін. Шерін Халіль, дочка улюблена, дуже бажана, дочка, яку так мріяли народити для себе і я, і мій чоловік!
Але життя будує власні плани: коли доля буває до нас надто великодушною, ми завжди наражаємося на якусь обставину, що може розбити всі наші мрії вщент.
Ми жили в Бейруті в той час, коли всі вважали його найгарнішим містом на Близькому Сході. Мій чоловік був успішним промисловцем, ми одружилися з кохання, щороку їздили до Європи, мали друзів, нас запрошували на всі важливі світські раути, а одного разу я навіть приймала у себе вдома президента Сполучених Штатів Америки, ви це можете собі уявити? То були три незабутні дні: протягом двох агенти секретної американської служби перевіряли кожен куточок у нашому домі (вони трудилися у нашому кварталі вже цілий місяць, займаючи всі стратегічні позиції, наймаючи собі помешкання, блукаючи повсюди, перевдягнені в жебраків або в закоханих молодят). А на третій день, протягом двох годин, – бенкет. Ніколи не забуду тієї заздрості, яка світилася в очах наших друзів, тієї радості, яка опанувала нас, коли ми змогли побачити себе на фотографіях разом із наймогутнішим чоловіком планети.
Ми мали все, окрім того, чого нам найбільше хотілося, – своєї дитини. Її в нас не було.
Ми вдавалися до всіх засобів: давали обітниці, відвідували святі місця, прославлені своїми чудесами, консультувалися з лікарями, знахарями, приймали всякі ліки та пили еліксири й чудодійні трунки. Двічі я робила собі штучне запліднення, але обидва рази втрачала дитину. Другого разу втратила і свій лівий яєчник, і після того вже не змогла знайти жодного лікаря, який би зважився на авантюру подібного типу.
Саме тоді один із друзів, який знав про нашу ситуацію, запропонував єдиний можливий вихід: усиновити дитину. Він сказав, що має зв’язки в Румунії і що ця процедура багато часу не забере.
Через місяць ми взяли квитки на літак. Наш друг мав важливі ділові стосунки з диктатором, який у той час правив тією країною і чийого імені я не пам’ятаю2, тож ми мали змогу обминути всі
Ніколае Чаушеску.
