Джанкарло Фонтана
Я побачив, як вона прийшла до заутрені, як завжди, з дитиною на руках. Я знав про труднощі, які вони переживали, але до того ранку все це не виходило за межі нормальних подружніх непорозумінь, і я сподівався, що рано чи пізно вони будуть подолані, адже обоє вони були людьми, які випромінювали Добро у простір навколо себе.
Уже рік, як вона не приходила грати вранці на гітарі й славити Святу Діву; вона присвятила себе турботам про Віореля, якого я мав честь охрестити, хоч не пам’ятаю жодного святого з таким ім’ям. Але вона приходила на службу Божу щонеділі, й ми завжди розмовляли з нею по закінченні, коли парафіяни вже розходилися. Вона казала, що я її єдиний друг; колись ми спільно вшановували Всевишнього, а тепер вона хотіла ділитися зі мною своїми земними труднощами.
Вона любила Лукаса більше, аніж будь-якого іншого чоловіка з тих, які їй зустрічалися; він був батьком її дитини, людиною, яку вона обрала, щоб розділити з нею своє життя, чоловіком, який відмовився від усього й знайшов у собі мужність створити родину. Коли між ними почалася незлагода, вона намагалася дати йому зрозуміти, що це тимчасове, адже вона мусить присвятити себе дитині, хоч і не має найменшого наміру розпещувати її; потім вона перестане приділяти синові стільки уваги, щоб він навчився самостійно відповідати на виклики життя. Після цього вона знову стане дружиною й жінкою, якою він її знав під час їхніх перших зустрічей, і можливо, кохатиме його ще палкіше, бо тепер ліпше усвідомлюватиме обов’язки та відповідальність зробленого нею вибору. Проте, попри її зусилля, Лукас відчував себе покинутим; вона розпачливо намагалася розділити себе між ними двома, проте завжди була змушена обирати – і в такі хвилини, без тіні сумніву, вона обирала Віореля.
Спираючись на свої скромні знання в галузі психології, я сказав їй, що мені не вперше доводиться вислуховувати такі зізнання і що чоловіки, як правило, почувають себе покинутими за таких обставин, але це минеться; я вже не раз допомагав людям долати подібні труднощі раніше, розмовляючи зі своїми парафіянами. В одній із таких розмов Афіна визнала, що, можливо, вона трохи поквапилася, романтичне прагнення стати молодою матір’ю не дало їй побачити ті суворі випробування, які молодим батькам доводиться долати після народження дитини. Але було вже пізно жалкувати й розкаюватися.
Вона запитала, чи не міг би я поговорити з Лукасом – який ніколи не приходив до церкви, чи тому, що не вірував у Бога, чи тому, що волів у неділю вранці приділити більше уваги своєму синові. Я пообіцяв їй зробити це, якщо він прийде до мене власною охотою. Та коли Афіна вже збиралася попросити його про це, між ними вибухнула велика сварка і чоловік пішов із дому.
Я порадив їй зберігати терпіння, проте вона почувала себе глибоко скривдженою. Її вже раз були покинули в дитинстві, й уся та ненависть, яку вона відчувала до своєї кревної матері, тепер перейшла на Лукаса – хоча згодом, наскільки мені відомо, вони знову стали добрими друзями. В уявленні Афіни, порвати
