нові обставини, але свої традиції вони зберігають і на вигнанні – утворюють свої громади, мова й релігія залишаються живими, люди намагаються захищати одне одного в середовищі, яке завжди буде для них чужим.
Але якщо традиції зберігаються, то бажання повернутися слабне. Проте воно має зберігатися живим у наших серцях, у вигляді надії, якою нам приємно себе обманювати, але яка ніколи не буде реалізована на практиці. Я ніколи не повернуся жити до свого Ченстохова, а вона та її родина ніколи вже не повернуться до Бейрута.
Саме почуття цієї солідарності спонукало мене здати їй у найми мансарду мого триповерхового будинку на вулиці Басет – я зробив це всупереч своєму звичаю, бо волію мати пожильців, у яких немає дітей. Я вже був припустився цієї помилки раніше, і з цього виникли дві проблеми: я нарікав на той гамір, який вони здіймали вдень, а вони нарікали на той шарварок, який я влаштовував уночі. Обидва види надто голосних звуків мали своє коріння у священних елементах, – то були плач і музика, – та позаяк вони належали до двох абсолютно різних світів, примирити їх між собою було неможливо.
Я повідомив її про цю обставину, але вона не стала зі мною сперечатися і сказала, що я можу не турбуватися щодо її дитини: вдень вона перебуває в домі діда. А це помешкання зручне для неї, бо розташоване неподалік від банку, де вона працює.
Але попри мої застереження, попри те, що спочатку вона мужньо терпіла всі незручності, через тиждень пролунав дзвінок у мої двері. То була вона, з малим на руках:
– Мій син не може заснути. Може, бодай сьогодні ви зробите музику трохи тихшою?
Усі, хто був у залі, обернули до неї голови.
– А це що таке?
Дитина, яка трималася ручками за її шию, відразу перестала плакати, ніби була здивована не менше за матір, коли побачила гурт людей, які раптово перестали танцювати.
Я натиснув кнопку паузи, щоб зупинити касету, подав їй знак рукою, щоб вона увійшла, а тоді знову увімкнув звук, щоб не уривати ритуал. Афіна сіла в одному з кутків зали, заколисуючи на руках дитину, побачивши, що вона відразу заснула, попри гуркіт барабана та дзенькіт металу. Вона висиділа всю церемонію й пішла тоді, коли всі інші гості стали також розходитися. І – як я й передбачив – подзвонила в мої двері наступного ранку перед тим, як піти на роботу.
– Ви можете не пояснювати мені те, що я бачила вчора: я знаю, що означає, коли люди танцюють із заплющеними очима, бо й сама так часто роблю, це єдині хвилини миру та спокою, які я переживаю у своєму житті. Перед тим як стати матір’ю, я мала звичай ходити на танцювальні майданчики з чоловіком та друзями; там я також бачила, як люди танцюють із заплющеними очима: одні це роблять тільки для того, щоб справити враження на інших, другі – щоб відчути, як їх рухає якась могутня сила. І відтоді, як я стала розуміти, чого прагнуть ці люди, я також знайшла в танці спосіб поєднувати себе з чимось сильнішим, чимось могутнішим, аніж я. Але скажіть мені, будь ласка, що то була за музика?
– Ви
