дверей, і який тепер був схожий на одного з жебраків Гемпстеду4, п’яний, стомлений, пригнічений, без грошей. І все через жінку, яка навіть перестала мене помічати.
Закінчивши свою розповідь, я ніби краще усвідомив ситуацію, в якій опинився, коли обрав для себе таке життя, вірячи, що кохання може врятувати все. А це неправда: іноді воно приводить нас на край провалля, з тим ускладненням, що ми тягнемо туди за собою й кохану людину. Отже, виходило, що я міг занапастити не тільки власне життя, а й життя Афіни та Віореля.
У ту хвилину я кілька разів повторив подумки, що я чоловік, а не хлопчик, який народився в золотій колисці, і що я зумію з гідністю дати раду всім тим нещастям, які на мене звалилися. Я повернувся додому. Афіна вже спала, тримаючи дитину в обіймах. Я прийняв ванну, вийшов, щоб викинути брудний одяг у сміттєвий бак на вулиці, й ліг спати, на диво спокійний і тверезий.
Наступного дня я сказав, що хочу розлучитися з нею. Вона запитала, чому я так вирішив.
– Тому що я тебе кохаю. І люблю Віореля. Але зараз я тільки те й роблю, що звинувачую вас двох за те, що мені довелося відмовитися від своєї мрії стати інженером. Якби ми бодай трохи зачекали, усе могло б скластися зовсім інакше, але ти думала тільки про свої плани – забувши включити мене до них.
Афіна ніяк не зреагувала, ніби вже чекала того, що я їй сказав, або підсвідомо підштовхувала мене на це.
Моє серце облилося кров’ю, бо я сподівався, що вона попросить мене залишитися. Але вона здавалася спокійною, стриманою і, схоже, турбувалася тільки тим, щоб хлопчик не почув нашу розмову. Саме в ту мить я остаточно переконався в тому, що вона ніколи мене не кохала і я був для неї лише інструментом здійснення її божевільної мрії народити дитину в дев’ятнадцять років.
Я сказав, що вона може залишити собі дім і меблі, але вона відмовилася: вона поживе якийсь час у матері, знайде собі роботу і найме власне помешкання. Вона мене запитала, чи зможу я надавати фінансову допомогу Віорелю. Я сказав, що так.
Я підвівся, подарував їй останній і довгий поцілунок, знову став наполягати, щоб вона залишилася тут, але вона знову повторила, що піде до матері, як тільки спакує речі. Я оселився в дешевому готелі і щовечора чекав, коли вона мені зателефонує й попросить повернутися, розпочати нове життя, – я був навіть готовий і далі жити життям колишнім, якщо буде треба, бо, живучи тепер далеко від них, я чітко собі усвідомив, що у світі немає нічого важливішого для мене, як моя дружина і мій син.
Через тиждень я нарешті дочекався її телефонного дзвінка. Але вона лише повідомила мене, що нарешті перевезла свої речі й повертатися не збирається. Через два тижні я довідався, що вона винайняла невеличку мансарду на вулиці Басет, де мала намір щодня підійматися сходами на три поверхи з дитиною на руках. Минуло ще два місяці, й ми підписали всі необхідні папери.
Моя справжня родина покинула мене назавжди. А в тій сім’ї, де я народився, мене
Один із кварталів Лондона.
