зупинилася переді мною й зробила те, що робила завжди: заплющила очі й розтулила рот, щоб прийняти тіло Христа.
Тіло Христове залишалося в моїх руках.
Вона розплющила очі, не розуміючи, що відбувається.
– Потім поговоримо, – прошепотів я їй.
Але вона не зрушила з місця.
– За тобою в черзі стоять люди. Потім поговоримо.
– А в чому, власне, річ? – усі ті, хто стояв за нею, могли почути її запитання.
– Потім поговоримо.
– Чому ви не дали мені причастя? Чи ви не розумієте, що принизили мене на очах у всіх? Чи з мене не досить того, що я вже пережила?
– Афіно, Церква забороняє давати святе причастя особам, які розлучилися. Ти підписала на тижні папери про своє розлучення. Поговоримо потім, – повторив я ще раз.
А що вона не рухалася, то я подав знак тому, хто стояв за нею, щоб він обійшов її збоку. Я й далі роздавав причастя, поки останній парафіянин не одержав його від мене. Але не встиг я повернутися до вівтаря, як почув той голос.
То вже не був голос дівчини, яка співала, щоб віддати хвалу Святій Діві, яка обговорювала зі мною свої плани, яка з таким хвилюванням розповідала мені про те, що вона довідалася про життя святих, яка мало не плакала, згадуючи про труднощі свого подружнього життя. То був зойк тварини, пораненої, приниженої, чиє серце розривалося від ненависті.
– Нехай буде прокляте це місце! – проказав той голос. – Нехай будуть прокляті ті, котрі ніколи не дослухалися до слів Христа і перетворили його послання на споруди з каменю. Адже Христос сказав: «Прийдіть до Мене змучені горем, і Я полегшу ваш біль». Я змучена горем, я поранена, а мені не дозволяють прийти до Нього. Сьогодні я зрозуміла, що Церква перекрутила Його слова: прийдіть до Мене ті, хто підкоряється нашим правилам, а змучені горем нехай лишаються там, де вони є!
Котрась із парафіянок у першому ряді крикнула, щоб вона замовкла. Але я хотів її чути, мені треба було її чути. Я обернувся й став перед нею, похиливши голову, – то було єдине, що я міг зробити.
– Присягаюся, ноги моєї більш не буде в жодній церкві. Мене покинула ще одна родина, й тепер ідеться не про труднощі з грішми і не про незрілість людей, які одружуються надто рано. Нехай будуть прокляті всі ті, котрі зачиняють двері перед матір’ю з дитиною! Ви не кращі за тих, котрі не прийняли Святе Сімейство, не кращі за тих, котрі зреклися Христа тоді, коли Він найбільше потребував друга!
І, напівобернувшись, пішла геть, ридаючи, з дитиною на руках. Я закінчив службу, дав останнє благословення й пішов відразу до ризниці – в ту неділю я не мав найменшого бажання ані брататися з вірними, ані вести марні розмови. У ту неділю переді мною постала тяжка філософська дилема: мені довелося обирати між пошаною до своєї інституції і пошаною до слів, на яких ця інституція була створена.
Я вже старий, Бог може забрати мене щохвилини. Я зберігаю
