і навіть добре грає в баскетбол. Ясна річ, Джекі Веллс її ненавидить.
– У тебе навіть тата немає, а якби був, мій тато побив би його, – додає Джекі, сидячи на спині Роуз. У цьому Роуз не сумнівається: тато Джекі статурою нагадує вантажівку.
Вона борсається, намагаючись скинути одинадцятирічну мучительку зі своєї спини, але з рештою лише безладно смикається на шкільному майданчику. Вона дивиться вперед, бачить низьку зелену траву і розташовану зовсім поруч купку собачого лайна, над якою дзижчать мухи.
Якби вона стояла на ногах, то мала б шанси проти Джекі – але, на жаль для неї (та і для самої Джекі теж), дитина пішла в тата і вже важить стільки ж, скільки і маленький бегемотик, якого вони бачили, коли ходили з класом на екскурсію до Честерського зоопарку.
Як і слід було очікувати, поблизу не видно жодного вчителя, а невеличка купка дітей, які спостерігають за бійкою, схоже, насолоджуються цим видовищем. А ті, хто ні – друзі Роуз, – мають занепокоєний вигляд, але занадто бояться Джекі, щоб втрутитися.
Роуз нагадує собі слова своєї матері, яка завжди повторює, що заздрість – мати всієї агресії.
Можливо, так воно і є, думає Роуз, але це не надто розраджує її зараз. Її форма вкрита плямами від трави, її обличчя замащене землею, і зараз їй згодують лайно замість обіду.
Вона смикається, намагаючись вдарити Джекі своїми черевиками, але це їй не дуже вдається. Зрештою Джекі тільки сильніше притискає її обличчям до землі, і протягом кількох жахливих митей вона зовсім не може дихати. Вона чує хихотіння і крики, і відчайдушний зойк своєї найкращої подруги, Тасмін:
– Облиш її, а то я покличу пані Каннінгем.
Після цього лунає тихе сумне схлипування, з чого Роуз робить висновок, що Тасмін поплатилася за свою сміливість.
Джекі тягне її голову вгору, смикаючи за довгий кучерявий хвостик, а тоді знову притискає її обличчям до вологої землі. Роуз відчуває, як на зуби потрапляє земля, знову панікує, а в очах їй темніє.
І коли вона вже готова здатися і прийняти свою передчасну смерть, десь угорі лунає вереск, від якого аж вуха закладає, і раптом важке тіло Джекі зникає.
Якусь мить Роуз переводить подих, а тоді озирається, щоб побачити, що відбувається. Розлючена Поппі прибігла і накинулася на Джекі в праведному гніві, притиснула її до землі і лупить по голові. Роуз гадки не має, як їй це вдається, адже вона не тільки на два роки молодша за Джекі, але і легша за неї майже на цілого бегемотика.
– Ніколи! – Волає Поппі, підкріплюючи кожне слово ударом стиснутого кулачка. – Не смій! Чіпати! Мою! Сестру!
І звісно, саме в цей момент нарешті приходить місс Каннінгем, побачивши яку гурт глядачів магічним чином зникає: усім раптом терміново треба пограти у футбол, позбирати бедриків чи поговорити про Заммо зі вчорашньої серії «Ґрендж Гілл».
Пані Каннінгем силоміць відтягує Поппі від Джекі, яка лишається вся в грязюці, сльозах, і так, Роуз не без задоволення помічає це, у тому самому собачому лайні,
