на Палія.
– Ви скажете мені зрештою, де Іра?
Він поморщився й вказав на одне з крісел.
– Вам краще сісти, – промовив.
Богдана воліла би постояти – перебуваючи в напруженні та невизначенності, сидіти не могла, але зараз усе ж сіла. Палій теж присів, й між ними опинився лиш один скляний журнальний столик, і тільки зараз Богдана, придивившись уважніше, помітила почервонілі очі свого майбутнього зятя… й біль у його темних очах.
У неї недобре стислося серце.
– Іра… вона… – почала було досить невпевнено, вражаючись тому, наскільки ж глибоким враз зробився біль у його очах.
Палій важко зітхнув.
– Її немає, – видихнув ледь чутно.
Богдана помертвіла.
– Як… як то – немає? Що…
– Ви знаєте, я б власного життя не пожалкував, аби тільки не казати вам цих слів, але… До вашого приходу мені довелося пережити справжнє пекло, і я… Вчора Іру… її вбито було.
Богдана відчула, як світ погойдується.
– Що? – Як добре, що він запропонував їй присісти, бо інакше б тіло, що враз обм’якло від потрясіння, не витримавши власної ваги, досить негарно, важким кулем гепнулося б до начищених до лиску черевиків Вадима Палія. Та Фурсенко ж говорила інше, й тому поглянула на нього зневірливо. – Ваша заступниця казала, що вона зникла.
Палій поморщився.
– Так, зникла. Але моя служниця бачила, як Іру скидала у Дніпро зі скелі якась жінка…
– Скелі… якої скелі?
– Біля мого будинку, на березі Дніпра. Іра ж уміє плавати, вона б мала випливти, але… Зараз ведуться пошуки, що водолазами на Дніпрі, що поліцією в найближчій місцевості.
Богдана тільки глипала.
– І як же це трапилося?
Палій знизав плечима.
– Поки що нічого невідомо…
Богдана обірвала його, наполегливо поглянувши у вічі:
– Але ж надія, що Іра жива… вона є?
Палій сумно всміхнувся самими вустами.
– Надія є завше.
Богдана рішуче зірвалася на ноги.
– Я… я маю туди поїхати.
– Так, звісно. Я виїжджаю до Кременчука за годину, і якщо ви не маєте заперечень, візьму вас з собою.
Богдана чомусь завагалася.
– Та я можу й автобусом чи…
– Ображаєте? – Поглянув гостро і якось так, що Богдана знову відчула мимовільне зніяковіння. – Ви поїдете зі мною, в автівці місця вистачить. Зрештою, ми ж з вами майже родичі.
Богдана зітхнула, погоджуючись.
– Добре, але мені потрібно повернутися додому, взяти речі, – промовила повільно. Палій теж звівся на ноги, поглянув на неї розуміючи, й Богдана раптом відчула якесь дивне хвилювання, коли погляд його темних очей сковзнув униз, охоплюючи її всю, таку, якою вона була зараз, – у домашньому недбалому одязі та з довгим рудавим волоссям, зібраним у високий хвіст. Погляд той затримався на ній лиш на якусь
