при церкві не відспівали – самогубця, за словами рідної сестри, вона була позбавлена молитви церковної. Феодосі, за наполяганням матері, довелося вертати до батьківського маєтку, та й не гоже їй було полишатися в домі сотника Скубія зараз, коли сестра померла. Мала жити біля матері, надписувати милому Пантелеймону ніжних листів та чекати. Вбивство Мирослави забулося нею, наказала собі забути той вечір, й тільки в снах приходила Мирослава до неї, дивилася пильно темними очицями, й волосся її темне розвіювалося за спиною, й сонце червоно сідалося, й простягувала вона до Феодосі руки, на котрих спало закривавлене немовля, й питалася тоскно:
– Нащо вбила доню мою, сестро?
Феодося відсахалася від немовляти того страшного на руках сестри й прокидалася з застигаючим криком на вустах. А потім поснути не була спроможною до самого ранку. Й прокидалася смертна ненависть до сестри, навіть мертвої. Й згадувалися ті страшні слова, що промовляла їх Мирослава, помираючи. Феодося намагалася їх не згадувати, та ті сни знову воскресали їх у пам’яті, й вона починала боятися за своє майбутнє щастя поряд Пантелеймона, за те щастя, заради котрого не побоялася такого гріха, як убивство сестри. А тепер почала боятися того, що померла сестра й справді помститься їй і з того світу, завадить бути поряд коханого чоловіка. Й линули до маєтності Скубія на березі Дніпра все нові та й нові листи, наповнені ніжністю та любов’ю, у котрих Феодося почала вимагати зустрічей, і мчав Пантелеймон до Умані, й відступалася страшна примара вбитої сестри, й Феодося переконувала себе, що омине вона того страшного прокляття сестри. Скубій, молодий удівець з малим сином, він був повністю зачарований нею, закохавшись так палко, готовий хоч зараз вести до вівтаря, та треба ж було чекати рік жалоби… Хоч самій Феодосі то було байдуже, вона була згодна й зараз вискочити за нього, так люди ж і ті звичаї, невідомо ким вигадані. І який то був довгий рік у житті Феодосі. Вона дні, години рахувала до тої хвилини, коли має зробитися пані Скубійшею.
Й дочекалася-таки.
А яке пишне тоді весілля влаштувала. Сукню молочного кольору, з лискучого оксамиту придбавала з радістю, й гостей нагукала з родичами матері поляцькими таку силу-силенну, що будинок Скубія ледь умістив усіх, а вже учту яку зготувала. Наймити ледь не тиждень горіли, мов грішники в пеклі, наготовляючи всього такого смачного. Вінчалися в церкві Кременчука, а тоді з почетом весільним поїздом рушили до маєтності Скубія. Феодося, щаслива та сяюча, була диво яка вже гарна, й волосся її вогняно-руде полум’ям горілося на молочному оксамиті весільного вбрання, округле личко палахкотіло рум’янцем яскравим щасливого збудження. А вже очі блакитні, такі гарні… Ой, мало хто з гостей міг відірвати захоплений погляд від чарівної нареченої. А та світилася сяйвом тим неземним лиш для одного чоловіка у залі, у світі білім – для мужа свого коханого.
Горіло те весілля до пізньої ночі.
Феодося мліла від щастя поряд Пантелеймона, згадуючи своє перше весілля, свій страх перед старшим літами, ледь знайомим Казимиром Тодоровичем. Вона не кохала його, жодної хвилини не любила, майже примусом
