Знала вже, що має робити – скинути сестру зі скелі у Дніпро. Та завдати удару, поки Пантелеймон був у маєтку, не наважувалася. Він завше вештався місциною, а втрапив би її за злочином, то невідомо, що б воно було. Ні, вона не марно має все зробити, мусить почекати. Й дочекалася його від’їзду до Чигирина, й не стала тоді баритися.
Й зараз святкує свою перемогу над Мирославою.
Феодося поглянула на матір. Пані Василина ніяк не бажала її шлюбу із сотником Скубієм, людиною досить простою, не зважала навіть на те, що він був заможним удівцем і мав гарні статки та маєтності, отримані від Мирослави, котрій їх залишив полковник Книш. Та мати бажала для Феодосі більш гарної партії й уже шукала такої у Варшаві. Але вперлася сама Феодося, витримавши з матір’ю справжню війну за свого коханого Пантелеймона.
Й ось усі перепони усунено, й вона стала пані Скубій.
Щасливою пані Скубій.
Й полишиться такою до кінця свого життя!
В якусь мить, перетанцювавшись до запаморочення та частого серцебиття, що з гостями, що з коханим своїм Пантелеймоном, Феодося відчула задуху в переповненій залі, її раптом з невимовною силою потягнуло до вулиці, на свіже та прохолодне повітря. Й вона тихо вислизнула з будинку. Туди, де заливалися, захлиналися співом цвіркуни та потайні соловейки, де було так гарно та прохолодно, де загадковим жовтувато-червоним світлом вилискував місяць. Вона любила цю місцину біля Дніпра, любила цей маєток, котрому мала зробитися господинею, заміняючи Мирославу.
Пройшлася неквапливо сирою землею, на котрій так любив бавитися її син, насолоджуючись владою своєю у цім місці, перемогою своєю та щастям…
Якою ж щасливою вона буде тут…
– Гадаєш, що й справді будеш щасливою, сестро? – прошелестів за спиною раптом тихий і хоч забутий, та знайомий голос, змушуючи застигнути на місці.
Того просто не могло бути…
То ж неможливо!
Мирослава померла, і Феодося власними руками спочатку задавила сестру, а потім скинула до Дніпра.
Мирослава вже більш року, як мертва!
Запевняючи себе, що просто марить від перевтоми, Феодося різко обернулася, запевняючи себе, що перепила міцного вина з батьківських комор… Мирослави тут ніяк уже не може бути… Й закам’яніла, відчувши, як ворушиться на спітнілій голові вогняно-руде волосся.
Перед нею стояла Мирослава!
Бліда лицем, котре світилося, мов місячне сяйво, з довгим волоссям, що тріпотілося за спиною… Смолоскипи, котрими освітлювали дворище у цей святковий вечір, добре висвітлювали застиглу постать Мирослави. Одягнена в той же червоний кунтуш, у котрому помирала, з палаючим ненавистю поглядом, вона не була примарою, зовсім ні, а видавалася живішою від усіх живих.
Але ж… але того просто не могло бути!
Мирослава зловісно всміхнулася.
– Впізнала, сестро?
Феодося
