Що живою така була, що подохла…
– Це ти збожеволієш. Я перед смертю заприсяглася дитяті своєму, що помщуся тобі за життя його неповинне… Спочатку я полишу тебе щастя, кохання Пантелеймона, розуму, а потім уже й життя, і не сподівайся, що зможеш утекти від мене. Й усі нащадки твої рудоволосі жіночої статі не відборикаються моєї помсти, твій гріх упаде й на них.
– Не вірю!
– Повіриш!
– Ти мертва, Мирославо, чуєш – ти мертва!
Порух повітря, мов шелестіння нестримного вітру, – й Мирослава кинулася до неї, кинулася так стрімко, що Феодося не встигла навіть поворушитися, як холодна, наче крига взимку, й наче волога рука торкнулася її з вигляду тонкої, але сильної руки, такої теплої та живої… У носа вдарив нестерпний, наче риб’ячий затхлий сопух, нудотний сморід, і Феодося, спершу оторопівши від огиди та страху, ледь не зомлівши, усе ж віднайшла в собі сили закричати. Кричала вона голосно й дужо, та все ж муторний регіт сестри був таки гучнішим.
– Я жива! Жива, Феодосіє!
Крижана на дотик рука тримала з нелюдяною силою, й перестрашена Феодося відчувала, що зараз просто зомліє від цього жаху.
– Ні, ти мертва! Мертва!
Регіт обвіював її просто нестерпним смородом.
– Це ти помреш, Феодосіє!
– Згинь, згинь, сатано! – Якимсь дивом Феодося спромоглася вхопитись лівою рукою за золотий хрестик з ладанкою на срібному ланцюжку, привезений зі Святої Землі й подарований мамою. Геть не набожлива, вона все ж бажала отримати хоч яку допомогу, шукаючи захисту в святині. Та на примару в обличчі померлої сестри то не надто діяло. Вона не боялася святині.
– Ти все одно помреш, Феодосіє!
– Згинь!
– Але перед смертю… спочатку в тебе буде вкрадено Пантелеймона!
Феодося здригнулася всім тілом.
– Ні!
Мирослава наблизилася до неї настільки, що Феодося ледь не задихнулася від смороду, й посинілі, страшні вуста видихнули погрозливо:
– Так!
– Ні! Ні!
Крик Феодосі гучною луною прокотився дворищем маєтку, й у дверях людської з’явилася одна збентежена постать, за нею інша… А Феодося все кричала, уже не відчуваючи, як крижана долоня відпускає її, бо все ще продовжувала відчувати той огидливий дотик, і в якусь мить просто впала, не втримавшись на заслаблих ногах, та просто на сиру, вогку від дощу землю, та весільним, молочним оксамитовим вбранням, продовжуючи триматися лівою рукою за хрестика з ладанкою. Й заволала так, що ніч ясна та зоряна вмить зробилася тихою й мов лячною, й разом вмовкли співи соловейків та цвіркунів, і тільки голоси було чутно стривожених наймитів, котрі й внесли її до будинку. Брудна сукня вже не видавалася ні святковою, ні розкішною, сама ж наречена билася в міцних чоловічих руках, мов у пропасниці, страшно вирячивши такі гарні, чудові блакитні очі. Ліва рука її, затиснувшись з нелюдяною силою, продовжувала триматися за хрестик.
Гості, гомінкі, впиті та веселі, втомлені танцями та довгою учтою, враз змовкли, як
