сиділа у своїй опочивальні, що виходилася вікнами на берег, й дивилася, як сонце сідається червоно над Дніпром. Так само воно всідалося і в той вечір, коли померла сестра. Феодося здригнулася й зіщулилася, хоча в покоях було тепло, навіть жарко, жарко до нудотної задушливості.
Вона не полюбляла згадувати сестру, навіть коротка згадка про Мирославу викликала у Феодосі напади роздратування та невдоволення. А зараз же, коли зробилася важкою, ті напади її гніву стали такими постійними, що сотник Пантелеймон Скубій уже й не знав, що робити йому з дружиною. Сонце, мов граючись, підморгнуло їй червонуватим сяйвом.
Феодося сіпнулася й відвернулася від вікна.
Кинула задумливий погляд на власні покої й знову відчула відчайне бажання заплакатися. Плакала ж вона останнім часом усе більше й більше, усе посилалася в сльозах своїх на той свій стан особливий, на очікування другої дитини, котре переносила набагато важче, ніж першого разу. Та лиш сама знала, що то є не надто правдою. Можливо, якоюсь мірою, але… Ніхто в маєтку не відав того, що терзає молоду господиню, від чого вона постійно роздратована та невдоволена.
Феодося знову поглянула в вікно.
Сонце продовжувало червоніти, схиляючись до обрію.
Вродливе лице Феодосі покривилося. Вона зовсім не жалкувала, жодної хвилини не жалкувала об тім, що вбила сестру. Й ніхто не запідозрив її у тім злочиннім вчинку, та й як можна було подумати таке на вбиту горем, нещасну сестру, котра на власні очі бачила той жах, як Мирослава кинулася зі скелі у води Дніпра у ту мить, як сідало сонце. Скубій, повернувшись другого дня, наскочив невтішне – весь маєток поринув у смуток… молода ж господиня потонула у Дніпрі.
Скубій не міг у то повірити.
– Цього не може бути!
Й переповіли йому, що пані Феодося бачила все на власні очі, й через те тепер розхворілася, й знахурка їй уже кров пускала, й лежала вона зараз в опочивальні… Змінилося щось на лиці сотника Скубія, й кинувся він до тих покоїв, де лежала Феодося нездужна.
А вона, як побачила його тривожного на порозі, одразу ж зрозуміла, що не дарма пішла на такий вчинок, як убивство Мирослави, тої завади. За неї ж розтривожився, за неї нездужну турбувався, до неї ж кинувся, а не до Дніпра, аби шукати тіло втопленої своєї дружини в його сірих водах.
Упав на одне коліно біля ліжка, поцілував білі, безвільні ручки.
– Феодоню, сонце… Вам зле?
Посміхнулася слабко та болісно.
– То таке… минеться. Горе ж яке… Мирославочка… – Великі, гарні блакитні очі поглянули на Скубія жалібно й з виразом болю. – Я зачекалася до вечері її, а вона все не йшла… Потім пішла кликати до скелі тієї клятої, та тільки ж не встигла дійти, як вона стала на схилі, й у мене серце обірвалося… коли дотямила я, що Мирослава наміряється стрибнути. Я й заголосила до неї, та вона не слухала ж мене геть, кинулася до краю, стрибнула… – Важко сковтнула, змовкнувши на мить. Розповідаючи, вона уважно слідкувала за виразом обличчя Пантелеймона, котре все більше хмурнішало.
Він
