літеру за літерою, Кошовий почав наводити пером те, що писалося Сойкою. З пропущених складав слова, бо чим далі, тим краще розбирав їх, розуміючи заодно зміст та сутність написаного.
Скільки часу минуло, поки відродив адвокатову розписку, навіть не цікавився. Не хотілося їсти, відчуття голоду змінив азарт. Щойно завершив, потрусив аркушем у повітрі, висушуючи чорнило. Тоді обережно, бо ж справді знайшов неабияку цінність, склав папір учетверо. Поклав спершу в кишеню халата. Негайно передумав – перемістив у портмоне. Усе триматиме при собі.
І ніби під фінал цього марудного, але потрібного дійства постукали в двері.
Першої миті Клим похолов: так почуваються шибеники, застукані за чимось ганебним, за що належить суворе покарання, включно з багаторазовим прочитанням «Отче наш». Та потім минулося, Кошовий відчинив упевнено.
У дверях побачив двірника Бульбаша. Поруч височів огрядний поліціянт, приставлений дирекцією для охорони арештанта.
– Чим можу допомогти? – Клим зараз був сама чемність.
– Маю нагадати панові про заборону відвідин на час відбуття арешту, – відрапортував поліціянт.
– Так мене попереджали. Чому ви вдвох прийшли? Так треба, аби ви, пане вахмістре, вирішили без двірника не пересуватися ввіреною йому територією?
– Густо балакаєте, пане, – буркнув Бульбаш.
– Все ж таки, чому вас двоє? Може, зайдете, чи як? Не стійте вже в дверях.
Вахмістр та двірник перезирнулися. Бульбаш простягнув Климові складену вдвоє газету – свіжий номер «Діла».[37]
– То для вас. Просили передати.
– Хто?
– Я бачив того чоловіка тут із вами. Його називають пан Шацький. Просився до вас особисто…
– …але відвідини заборонені, – завершив поліцейський.
– І ви вдвох люб’язно вирішили принести мені газету від пана Шацького?
– Там про вас написано. З малюнком, – гмикнув двірник і похитав головою: – Треба ж, уславилися.
– А це добре, коли в газетах про когось пишуть, чи погано? – поцікавився Клим.
– Нічого доброго газети не друкують, – буркнув вахмістр. – Там ще для вас записка. Вона у конверті, і я не маю розпорядження відкривати його без вашого дозволу. Але дуже прошу відкрити зараз. Про листування громадян, котрих тримають під домашнім арештом, поліція має знати. Пан двірник тут, аби підтвердив: усі процедури є законними й дотримуються мною сумлінно. Бо потім такі грамотні пани пишуть скарги…
– Звісно, аби люди не були грамотними, ніхто б не скаржився на поліцію, – кивнув Кошовий. – Добре, якщо такий порядок, будь ласка.
Разом із газетою справді був заклеєний поштовий конверт. Кинувши «Діло» на крісло, Клим демонстративно відірвав кутик. Витрусив складену вдвоє чвертку паперу, прокашлявся, прочитав уголос:
– Пане Кошовий! Усе місто говорить про ваш сміливий вчинок. Хотілося поговорити з вами.
«
