ранку до пізнього вечора. Торкнув щоки, нахмурив лоба й почав старанно голитися. Відволікся цим ненадовго, бо знову повернулися напружене очікування, заразом невідомість та звідкілясь – порожнеча.
У липні сутінки огортали все кругом без зайвого поспіху. Здавалося, часом навмисне затримувалися, аби дати людям ще трохи теплого літнього вечора для приємних прогулянок. Вечірня ковдра поволі починала вкривати місто вже після дев’ятої вечора. Зі свого прочиненого вікна Кошовий не чув звуків вулиці. Хіба теленькав трамвай, і то звук відбивався не так голосно й прикро, як для тих, кому не пощастило мати вікна з виходом на саму Личаківську.
Іншим разом така тиша Клима цілком би влаштувала. Мабуть, розташування квартири подобалося й попередньому орендареві. Але зараз вона напружувала й насторожувала. Навіть гнітила, чимось справді нагадуючи мовчання тюремних дворів. Кошовому здавалося – після проведених у казематах днів він назавжди втратив комфорт від тиші й затишку. Вуличний гамір, свідчення того, що життя довкола вирує й не думає зупинятися, віднині набагато ближчий.
Коли сірі задушні сутінки нарешті перетекли в ніч, незвично темну, від того густу, хоч ножем ріж, Кошовий остаточно втратив терпець. Поняття не мав, яким чином до нього планує дістатися Шацький і про спосіб дати про себе знати. Щось підказало: треба триматися ближче до вікна. Якого з них, так само довго не вагався, обираючи. Нема різниці. На двір виходять усі. Лише спальня розташована далі, в кінці крила. Тож і вікно, відповідно, вело в глиб глухого двору. Найзручніше місце для таємних зустрічей. Недарма ж його обрали злодії, шукаючи способу проникнути всередину.
Розкуривши сигарний недопалок, Кошовий став у віконній проймі.
І постать, і вогник були помітні здалеку. Хто знає, де й кого слід шукати, – неодмінно знайде.
Чекав, може, десять хвилин. Може, двадцять. Відчуття часу втратив цілковито.
Але дочекався.
Знизу свиснули.
Спершу тихцем, потім – голосніше, а тоді взагалі нявкнули котом. Оце так Шацький виробляє, майнуло Климові. Ніби не схожий на любителя подібних забав. Особливо нявчання чомусь потішило. Закортіло підіграти, гавкнути у відповідь, хоч розумів, наскільки несхоже вийде. Та враз сигнали припинилися, натомість у дворі заворушилися якісь тіні.
Що відбувається – Кошовий не розібрав. Тобто напевне роздивився б, аби мав на те більше часу.
Не дали.
Вловив ледь чутне кректання, далі – легенький стукіт, тоді – ніби хтось шкрябнув об стіну. І на край підвіконня враз лягли, виринувши з ночі, чиїсь міцні руки. Вчепилися міцно, знизу підштовхнули – й ось уже хтось незнайомий та спритний, підтягнувшись, подав тулуб уперед, з вправністю циркового акробата перекинув довгі ноги всередину. Клим позадкував, пропускаючи нічного гостя. Роздивитися його не встиг, той замість привітання коротко звелів, ледь шепелявлячи:
– Тихо. Світло геть.
Світилося в кабінеті. Сходивши туди й крутнувши вимикач, Кошовий повернувся назад, на ходу обсмикнувши піджачні поли. Зібрався
