щойно вони рушили через зал до протилежного кута, де за окремим столиком уже сидів та чекав одинокий чоловік середнього віку, загуляла компанія зсунула кухлі й дружно, хай не надто злагоджено, вибухнула піснею:
Втем надхлдзі поліцай
І забара глос,
А я кулак звіям:
Поліц’янта в нос![38]
Невдоволено зиркнувши в той бік, Тима хитнув головою. До обраного ним для зустрічі кута дійшли під супровід зухвалого:
Але мі сі ніч не стало,
Бом я гультяй, яких мало!
До столика вже спішив перевальцем пузатий вусань із зализаним пробором. Тиму тут знали, але той, випередивши кельнера, мовив, наче плюнув:
– Скажіть тим вар’ятам, пане Цезарю, аби не волали на весь Личаків. Бо ставлять себе, мов жлоби. Інакше їх дуже ґречно попросять поволати в іншому, не такому приємному місці.
– Слухаю, пане Тимо, – кивнув вусань, нагадавши: – На вас уже чекають.
– Бачу, пане Цезарю. Попередьте галасливих і принесіть нам, як завжди.
Розвернувшись на підборах, пузатий покотився до батярського гурту, взяв того, хто сидів скраю, ззаду за плечі, щось прошепотів. Коли той спробував озирнутися, пан Цезар відважив легенького запотиличника. Після того з почуттям виконаного обов’язку посунув назад до шинквасу. Почухавши потилицю, батяр нахилився до товариства, вочевидь переповідаючи прохання. Сподобалося воно не всім – двоє голосів, один з них – дівочий, ніби навмисне затягнули знову вже знайоме:
Але мі сі ніч не стало,
Бом я гультяй, яких мало!
Відповіддю цього разу став сильніший запотиличник. Відвалив уже той, хто сидів поруч із зухвальцем, на якого не діяли зауваження. Той знову рипнувся, але з голови збили картуза, перекинули через стіл, ще раз і ще, не даючи власнику його зловити. Нарешті натягнули, вже козирком назад, і аж тепер у тому кутку стало тихо.
– Проходьте, пане Кошовий.
Це говорив чоловік за столом. Рука вказала на місце в кутку. Клим пройшов та всівся. З правого боку від нього тут же розмістився Тима, й адвокат опинився ніби в лещатах. На столі горіла велика товста свічка, тож Кошовий міг роздивитися, хто сидить навпроти. А заодно краще розгледіти шепелявого.
Крім голосу, Тима нічим іншим не вирізнявся. Високий, жилавий, але таких вулицями ходить багато. Чоловік навпроти теж не був прикметним, хіба густими бровами, довшим, ніж того вимагали правила пристойності, волоссям та клиноподібною борідкою. Потиснувши простягнуту йому через стіл руку, Кошовий відчув силу потиску, а значить – силу й вагу того, хто обрав для знайомства подібний екзотичний спосіб.
– Мене називають Густав Сілезький, – назвався чоловік. – Про вас я прочитав не в сьогоднішній ранковій газеті. Навів довідки, щойно ви зловили мого вар’ята-небожа, а йому дали квач[39] через той бісів клінгер.[40] – Вглядівши цілковите нерозуміння в Климових очах, сказав інакше: – Заарештували,
Використана справжня батярська вулична пісня. Джерело: Чорновол Ігор. Рецензія на: Urszula Jakubowska. Mit lwowskiego batiara. Warszawa: Instytut BadaД Literackich, 1998 // Український гуманітарний огляд. – Київ, 2002. – Вип. 7. – С. 254–265.
