Клим уже не фіксував, скільки разів вони завернули, через скільки арок та двориків проскочили нечутними примарами. Зрозумів одне: сам ніколи б не розібрався в захованих від стороннього ока львівських вуличках не лише вночі, а й серед білого дня. Принаймні вони лишалися для нього незвіданими поки, на даний час. Не знав, чи треба буде надалі вивчати ходи-виходи. Але про всяк випадок подумки позначив намір невидимою галочкою.
Вони виринули з міського лабіринту так само раптово, як занурились. Тільки здалося, що йшли довго. Насправді мандрівка за лаштунками Личаківської забрала хіба чверть години. На вулицю вийшли далі від будинку, де жив Кошовий. Від того місця, де на них біля хідника терпляче чекала крита коляска, той дім відділяло три наступних. Оминувши його з тилу, Тима ніби провів супутників потаємними підземними ходами. Щойно вигулькнули з найближчого двору, візник на козлах ворухнувся, пожвавився, смикнув віжками. Кінь пурхнув та легенько вдарив копитом. Кивком Тима звелів Кошовому сідати першим, і Клим заскочив усередину одним вправним рухом. Шацький виявився не надто зграбним, Тима підсадив зубного лікаря, сам застрибнув, уже коли коляска почала рух.
На вулиці було не так людно. Уздовж хідників горіли ліхтарі. Кошовий орієнтувався на місцевості. Тому довго не гадав: вони їхали в бік Верхнього Личакова.
Всю дорогу мовчали. Тільки Йозеф голосно сопів, щось зовсім тихо промовляючи собі під ніс. Клим міг закластися – Шацький молиться. Хоч сам Кошовий не бачив у нічній пригоді жодних загроз ані для себе, ані для нього. Проминувши костел Святого Антонія, візник трохи згодом завернув коня праворуч. Тут освітлення вже не було, зате небо розсипало зорі, й Кошовому відкрився довгий ряд ошатних, дуже затишних одноповерхових будиночків, котрі ховалися за деревами: ними вулицю обсадили з обох боків. Тут теж о цій порі не гуляли романтичні світські парочки, але шпацірували гурти, які хотілося обійти десятою дорогою.
Це вже були безроздільні володіння батярів. Хоч і не закріплені за ними жодним муніципальним документом.
Далі їхали недовго. Зупинившись біля нічим не прикметного зовні будиночка, візник пустив віжки, а Тима легенько підштовхнув Кошового – прибули. Вийшовши, Клим роззирнувся. Новий знайомий закликав за собою. Коли ж до них пристроївся Шацький, його зупинили.
– Що таке? – стрепенувся Йозеф. – Чи ви думаєте, я відпущу пана Кошового без нагляду до вашого вертепу?
– Ви хотіли їхати з нами сюди, пане Шацький, – цикнув крізь зуби Тима. – Але ми не домовлялися, що ви будете слухати наші важливі розмови. Гуляйте тут. Боїтеся – сідайте в коляску й поспіть. Вона довезе вас назад.
– На Личаківську?
– Хоч до самих Кракідалів. – Втративши до Йозефа інтерес, Тима легенько ляснув Клима по плечу: – Гайда. Ласкаво просимо «Під вошу».
Аж тепер Кошовий розгледів: перед ним не звичайний будиночок, а невеличкий ресторанчик. Світло з вікон, забраних зсередини шторами, підморгувало явно не всім перехожим.
