носив склянки й стоси посуду та завантажував їх у посудомийну машину з таким завзяттям, яке Фред і уявити собі не міг. Коли посудомийка наповнилася, Оллі її запустив і взявся далі полоскати посуд, складаючи його в раковину для наступного миття. Фред заніс тарілки, які гості полишили в маленькій кімнаті, потім знайшов іще посуд на столі для пікніків на задвірку, куди деякі відвідувачі виходили покурити. Поки це все зрештою скінчилося, крізь їхній будинок устигло промайнути чоловік п’ятдесят чи шістдесят: усі, хто жив по сусідству, плюс доброзичливці з інших частин міста, не кажучи вже про отця Брікстона та всіляких його підручних (його групі,[69] подумав тоді Фред) із церкви св. Антонія. Вони йшли та йшли – цей потік тужильників і витріщак.
Фред та Оллі мовчки займалися своїм прибиранням, кожен був занурений у власні думки й у власне горе. Поприймавши протягом кількох годин співчуття (і, заради правди, навіть слова цілковитих незнайомців були сердечні), вони вже були не в змозі втішати один одного. Може, то було дивно. Може, сумно. Може, у літературі це назвали б іронією. Фред був надто втомлений і пригнічений, щоб про це міркувати.
Протягом усього дійства мати мертвого хлопчика сиділа на дивані у свої найкращій вихідній шовковій сукні, звівши коліна разом й обхопивши долонями товсті плечі, наче їй було холодно. Вона не вимовила ні слова відтоді, як нарешті пішли останні за цей вечір гості (тобто стара місіс Ґібсон із сусіднього будинку, яка очікувано трималась до останку).
«От тепер їй можна йти, тепер уже запаслася плітками», – сказала Арлін Пітерсон чоловікові, коли замкнула вхідні двері й похилилася на одвірок своїм масивним тілом.
Коли попередник отця Брікстона їх одружував, Арлін Келлі була худенькою подобою в білому мереживі. Вона ще лишалася стрункою та красивою після того, як народила Оллі, але то було сімнадцять років тому. Вона почала набирати вагу після народження Френка й тепер стояла на межі ожиріння… хоч для Фреда вона ще досі була гарна, тож йому забракло духу дослухатися до поради лікаря Конноллі, яку він дав на останньому огляді: «Тобі, Фреде, ще років п’ятдесят світить, якщо ти не впадеш десь із даху чи не скочиш перед вантажівкою. Але в твоєї дружини діабет другого типу, і якщо вона хоче бути здоровою, то їй треба скинути фунтів п’ятдесят.[70] І ти маєш їй допомогти. Зрештою, вам обом є заради чого жити».
Тільки зараз, коли Френкі не просто помер – його вбили, – більшість причин жити далі здавалися дурними й незначними. В уяві Фреда лише Оллі зберіг свою колишню цінність і важливість, і навіть у такому горі він розумів, що протягом наступних тижнів і місяців йому з Арлін треба буде поводитись із сином з особливою обачністю. Оллі також горював. Хлопець доклав свою лепту (і навіть більше того) до прибирання залишків цього останнього акту в племінному поховальному обряді Франкліна Віктора Пітерсона, але завтра їм доведеться дозволити йому повернутися до нормального дитинства. На це піде час, але зрештою він знову стане звичайним хлопчиком.
Groupies – дівчата-прихильниці, що часто подорожують у турне з улюбленою музичною групою.
≈ 20 кг.
