з одягом. Саме тому я й захотів поговорити з другом, який уміє тримати рот на замку, а не зі звичайним лікарем. – Скотт указав на одяг і взуття на підлозі, тоді на парку з відвислими кишенями. – Як думаєш, скільки оте все важить?
– З монетами? Фунтів чотирнадцять мінімум. Можливо, всі вісімнадцять. Хочеш зважити?
– Ні, – відповів Скотт.
Він знову став на ваги. Рухати важки не довелося. Планка збалансувалася на 212 фунтах.
Скотт одягнувся, й вони повернулися до вітальні. Доктор Боб хлюпнув їм обом трохи «Вудфорд Резерв», і, хоча була лише десята ранку, Скотт не відмовився. Він перевернув свою склянку одним ковтком, і віскі розпалило приємний вогник у нутрі. Елліс зробив два маленькі пташині ковтки, ніби перевіряв якість, а тоді ликнув решту.
– Це ж неможливо, ти розумієш, – сказав він, відставляючи порожню склянку на приставний столик.
Скотт кивнув.
– Це ще одна причина, чому я не хотів говорити з лікарем Адамсом.
– Тоді це опинилося б у системі, – сказав Елліс. – Підтверджений факт. І так, він би наполягав, щоб ти пройшов обстеження, аби перевірити, що саме з тобою діється.
Хоча співрозмовник цього не сказав, Скотт зрозумів, що «наполягав» – надто м’яке слово. На думку йому спало, що в кабінеті Адамса прозвучало б щось на кшталт «забрати під варту». Саме тому він вирішив уникнути розголосу й поговорити натомість із другом-лікарем на пенсії.
– Ти виглядаєш на двісті сорок, – озвався Елліс. – І почуваєшся теж?
– Не зовсім. Я почувався трохи… хм-м… туптавим, коли важив дійсно двісті сорок. Здається, такого слова не існує, але це найкраще, що я можу придумати.
– Думаю, це хороше слово, – сказав Елліс, – є воно в словнику чи нема.
– Тут річ не в тому, що я важив забагато, хоча знав, що так і було. Це, а ще вік і…
– Розлучення? – м’яко запитав Елліс найбільш докторбобівським голосом.
Скотт зітхнув.
– Ну так, і це, звісно. Чималу таку тінь воно кинуло на моє життя. Зараз усе налагодилось, я в нормі, але воно досі там сидить. Про це не брехатиму. Хоча фізично я ніколи не почувався зле, займався в залі тричі на тиждень, ніколи не задихувався аж до третього підходу, але почувався просто… ну, знаєш, туптавим. Тепер цього нема, принаймні настільки.
– Більше енергії.
Скотт подумав, тоді похитав головою.
– Не зовсім. Більше схоже на те, ніби та енергія, що в мене є, несеться кудись далі.
– Млявість? Утома?
– Нічого такого.
– Втрата апетиту?
– Жеру як коняка.
– Ще одне запитання, вибачай, але мушу спитати.
– Та питай. Що завгодно.
– Це ж не якийсь розіграш? Ти ж не вирішив просто підколоти старого ескулапа?
– Звичайно, ні, – відповів Скотт. – Думаю, я можу й не питати, чи бували в тебе схожі випадки, але, може, ти раптом читав
