style="font-size:15px;"> – Звідки знаєш? Це ж за межами досвіду людства.
На це Доктор Боб не мав що відповісти.
– Ти про це не базікай, Бобе. Будь ласка.
– Та не базікатиму, якщо присягнешся, що триматимеш мене в курсі. Я хвилюватимусь.
– Звісно, триматиму.
Вони стали на ґанку й задивилися на денний краєвид. Гарний день. Осінь сягнула апогею, пагорби палали відтінками жовтого й червоного.
– Ну, від великого до смішного, як то кажуть… – озвався Доктор Боб. – То як там справи з тими ресторанними леді на твоїй вулиці? Чув, маєте якісь проблеми.
Скотт не поцікавився тим, де Елліс про це почув; Касл-Рок – містечко маленьке, чутки тут швидко розходяться. «Тим більше, – подумав він, – дружина лікаря на пенсії відвідує всі можливі міські й церковні комітети».
– Якби міс Маккомб і міс Дональдсон почули, що ти називаєш їх «леді», ти б умить опинився в їхніх чорних списках. І, враховуючи мою теперішню проблему, зараз вони мене хвилюють найменше.
Через годину Скотт усівся в кабінеті свого триповерхового будинку на Касл-В’ю, над самим містом. Трохи дорожчі хороми, ніж йому до смаку, але такі хотіла Нора, а Нору хотів він. Тепер вона в Арізоні, а він залишився в домі, завеликому навіть на той час, коли вони були тут удвох. А ще кіт, звісно. Скотт думав, що їй було важче розпрощатися з Біллом, аніж із ним самим. Він розумів, що це трохи по-стервозному, але часто правда саме такою й виявляється.
По центру монітора великими літерами світилися слова «МАТЕРІАЛ ДЛЯ ПРОЕКТУ САЙТУ 4 ГОХШИЛЬД-КОН»[9]. Він працював не на «Гохшильд-Кон», ті вийшли з бізнесу ще років сорок тому, але з таким великим проектом краще мати на увазі й хакерів. Звідси й такий псевдонім.
Скотт двічі клацнув – з’явилося зображення давньої будівлі магазину «Гохшильд-Кон» (яке згодом змінить будівля сучасніша, яка й належить реальному замовнику). Унизу – напис: «Ви даєте натхнення, ми – все решту».
Саме це нашвидкуруч вигадане гасло й подарувало йому роботу. Уміння в дизайні – це одне; натхнення й майстерність у створенні слоганів – інше; а коли ці дві навички об’єднуються, з’являється щось особливе. У Скотта було це щось особливе, а зараз він отримав шанс це довести і мав на меті скористатися ним на повну. Зрештою, він розумів, що працюватиме з рекламним агентством, його креслення й графіку якісь люди підрихтують, а от слоган, найпевніше, залишиться. Більшість основних ідей залишаться. Вони досить сильні, щоби встояти під натиском кількох асів із Нью-Йорка.
Скотт знову двічі клацнув, і на екрані з’явилася вітальня. Кімната зовсім порожня; не було навіть елементів освітлення. За вікном виднівся дерен, який, так склалося, був частиною поля для гольфу Гайленд-Акрз, де Майра Елліс зіграла чимало ігор.
Кілька разів Майра грала два на два з колишньою дружиною Скотта, яка тепер живе (і, ймовірно, грає в гольф) у Флеґстаффі.
Білл Д. Кіт зайшов до кімнати, сонно нявкнув і потерся йому об ногу.
– Скоро поїси, – буркнув Скотт. – Ще кілька хвилин. – Ніби кіт має
