ж, – сказав йому Скотт, – маємо те, що маємо, так? Як раніше говорила Нора, коли поверталася з тих своїх зустрічей, життя – це те, що ми з ним робимо, а прийняття – ключ до всього.
Білл позіхнув.
– Але ж ми й змінюємо те, що можемо, правда? Ти тримай оборону. А я піду завітаю в гості.
Скотт узяв айпад і пройшов чверть милі до відреставрованого фермерського будиночка, де Маккомб і Дональдсон жили протягом останніх десь восьми місяців, з того часу як відкрили «Святу квасолю». Він досить добре знав їхній розклад, це вийшло так мимоволі, як довідуєшся, коли приходять і йдуть твої сусіди; і зараз саме час заскочити Дейрдре наодинці. Міссі працювала шефинею в ресторані й зазвичай ішла починати підготовку до вечері біля третьої. Дейрдре, яка виконувала публічну частину роботи, вирушала о п’ятій. Скотт міркував собі, що це вона всім заправляє і на роботі, і вдома. Міссі Дональдсон залишала враження милої сірої мишки, яка дивиться на світ крізь суміш жаху і захоплення. «З перевагою першого», – подумав він. Мабуть, Маккомб вважає себе захисницею Міссі, а не лише партнеркою? Мабуть. Найпевніше, що так.
Він піднявся сходами й натиснув кнопку дзвінка. Від звуку на задньому дворі загавкали Дам і Ді.
Дейрдре відчинила двері. Вона була в гарненькій сукні, яка добре прилягала до фігури, – це справлятиме враження, коли Дейрдре стоятиме за стійкою адміністраторки й проводитиме гостей до їхніх столиків. Очі були її найкращою рисою, чарівний відтінок сіро-зеленого, з трохи піднятими кутиками.
– А, це ви, містере Кері, – привіталася вона. – Як приємно вас бачити. – З посмішкою, що насправді говорила, як нудотно його бачити. – Із задоволенням би вас запросила, але поспішаю в ресторан. Сьогодні багато зарезервованих столиків. Чимало фанатів падолисту[11], знаєте.
– Я вас не затримаю, – сказав Скотт, посміхаючись на свій лад. – Просто забіг показати вам оце.
Він підняв айпад, щоб вона могла роздивитися, як Дам із Ді тандемом серуть на його газоні.
Дейрдре довго не зводила очей з фотографії, а посмішка повільно гасла. Це подарувало йому набагато менше задоволення, ніж Скотт очікував.
– Добре, – зрештою промовила вона. Штучний наспів зник із її голосу. Без нього вона звучала змученою і старшою за свої роки, які були десь біля тридцятки. – Ви виграли.
– Я не хотів вигравати, повірте. – Вимовивши ці слова, Скотт пригадав одного викладача з коледжу, котрий якось зазначив, що, коли хтось додає до речення «повірте», варто остерігатися.
– Тоді ви довели, що хотіли. Я не можу зараз піти до вас і прибрати, а Міссі вже на роботі; але я про це подбаю, коли зачинимося. Вам не доведеться навіть вмикати світло на веранді. Щоб знайти… залишки… мені вистачить вуличного ліхтаря.
– Ви не мусите цього робити. – Скотт став почуватися дещо грубим. І якимсь чином неправим. «Ви виграли», так вона сказала. – Я вже все зібрав. Я просто…
– Що? Хотіли на мене
