Каладін.
– Іди ти в бурю, – відказав чоловік і перевернувся на інший бік.
Каладін завагався, а тоді нахилився ближче й тихо проговорив:
– Слухай-но сюди, друже. Або ти скажеш своє ім’я, або я й далі докучатиму тобі. Продовжиш упиратися, і я витягну тебе в таку бурю надвір і підвішу за одну ногу над прірвою – аж доки не скажеш.
Чоловік озирнувся через плече. Каладін повільно кивнув, витримавши його погляд.
– Тефт, – зрештою сказав той. – Мене звати Тефт.
– От бачиш – і зовсім не страшно, – мовив Каладін, простягаючи тому руку. – А я Каладін. Твій командир.
Чоловік повагався, та все ж потиснув простягнуту руку, розгублено наморщивши чоло. Каладін туманно пригадував його. Він уже провів у їхній команді якийсь час, щонайменше кілька тижнів. А до того входив до іншої групи обслуги. Одним із покарань за порушення мостонавідниками табірної дисципліни було переведення до Мосту № 4.
– Відпочинь, – сказав Каладін, відпускаючи Тефтову руку. – Завтра в нас буде важкий день.
– Звідки ти знаєш? – запитав Тефт, потираючи заросле щетиною підборіддя.
– Тому що ми – мостонавідники, – відповів Каладін, підводячись. – У нас кожен день – тяжкий.
Тефт помовчав, а тоді мляво всміхнувся:
– Келек свідок, що так воно і є.
Полишивши його, Каладін рухався далі вздовж ряду скупчених постатей. Він обходив кожного й штурханами чи погрозами змушував називатися. Жоден не відповів одразу ж. Імена були немов останньою їхньою власністю, якої ніхто не хотів позбуватися задешево, хоч вони й виглядали здивованими – а може, навіть підбадьореними – через те, що комусь було до цього діло.
Він хапався за ці імена, кожне подумки повторював, поводячись із ними так, немов ті були коштовними самоцвітами. Ці імена мали значення. Ці люди мали значення. Каладін міг загинути під час наступної вилазки чи не витримати непосильного навантаження й дозволити Амараму здобути остаточну перемогу. Проте, вмостившись на долівці, щоб обміркувати свій план, він відчув, як, випромінюючи тепло, усередині рівно горить той крихітний вогник.
Це було тепло ухвалених рішень і поставленої цілі. Це була відповідальність.
Коли він сидів, пошепки повторюючи імена мостонавідників, Сил опустилася йому на ногу. Вона виглядала підбадьореною. Веселою. Щасливою. Він же почувався зовсім не так – був похмурим, стомленим і мокрим. Він кутався у відповідальність, яку взяв на себе, – відповідальність за цих людей. Тримався за неї так, як скелелаз, котрий, зависнувши над прірвою, хапається за останній прискалочок.
Він знайде спосіб їх захистити.
Кінець першої частини
Інтерлюдії
Ішикк / Нан Балат / Сет
I-1. Ішикк
Тихо насвистуючи, Ішикк чалапав на зустріч із дивними чужинцями. На плечах у нього
