близько п’яти годин.
– А як розпізнати хворого на скрипалеву віспу?
– Нервове збудження, – відказав Кел, – спрага, проблеми зі сном і набряки під пахвами.
– Сину, у тебе така світла голова, – тихо мовив Лірін. – Мені знадобилися роки, щоби вивчити те, що ти засвоїв за лічені місяці. Я відкладаю гроші. Коли тобі виповниться шістнадцять, хочу відправити тебе в Харбрант – учитися в справжніх медиків.
Кел відчув приплив збудження. Харбрант? Та це ж у зовсім іншому королівстві! Його батько побував там як кур’єр, проте медичної освіти не здобував. Вчився у старого Вата з Шорсбруна – найближчого населеного пункту, що за бажанням міг вважатися містечком.
– Ти отримав свій дар від самих Вісників, – сказав Лірін, кладучи руку Келові на плече. – І можеш стати в десять разів кращим хірургом, аніж я. Не плекай тих самих дріб’язкових мрій, що й інші. Наші діди-прадіди важкою працею та великими грішми пробивалися до другого нану, щоби ми з тобою були повноправними громадянами й мали привілей подорожувати. Не марнуй цього на вбивства.
Кел завагався, проте незабаром відчув, що згідливо киває.
11. Краплинки
«Троє з шістнадцяти правили, але тепер володарює Розбитий», – записано в чачанан 1173 року зі слів кишенькового злодюжки, хворого на змарноти, за 84 секунди до того, як він помер.
Зрештою великобуря вщухла. Впали сутінки того дня, коли загинув хлопчина і коли його полишила Сил. Каладін натягнув сандалії – ті самі, які зняв із чоловіка з загрубілим обличчям у перший день – і підвівся. Пройшов через напхом напхану казарму.
Ліжок не було: мостонавідника належало забезпечити лише тоненькою ковдрою. Кожен сам вирішував, як скористатися нею, – щоби стало м’якше чи тепліше. Хочеш – відлежуй боки, а не хочеш – мерзни. Оце й увесь вибір. Хоча дехто знаходив своїй ковдрі ще й третє застосування. Нею обмотували голову, наглухо ізолюючи очі, вуха та носи. Грали в піжмурки зі світом.
Проте світ усе одно їх знаходив. У цій грі рівні йому не було.
Надворі лило мов із відра, і все ще дув сильний вітер. На західному обрії спалахували блискавки: туди змістився епіцентр бурі. До «позбувайла» залишалося ще з годину, проте той, хто хотів, уже міг спробувати полишити укриття.
Тобто хотіти вийти назовні у великобурю не бажав ніхто. Проте надійшла та найперша мить, коли зробити це стало безпечно. Блискавка більше не била, а вітер не валив із ніг.
Згорбившись від вітру, Каладін пройшов темним складом деревини. Кругом валялися гілляки, наче кості у лігві білошипника, а шорсткі стіни казарми були обклеєні шаром розмоклого листя. Він брьохав по калюжах. Це так студило йому ноги, що він більше не відчував їх. От і добре – адже вони все ще боліли після денної вилазки.
Хвилі крижаного дощу вирували довкола нього: струмені води стікали з волосся, збігали по обличчю й ховалися в кошлатій бороді. Він ненавидів її – особливо те, як чухмарилося від неї в куточках рота. Бороди – мов ті цуценята сокирогончих. Хлопчики мріяли
