звернулася до нього Сил, спускаючись нижче й сідаючи йому на ногу, все ще у подобі дівчини в довгій сукні, поділ якої перетворювався на імлу. – Каладіне? Ти мовчиш уже не перший день.
Зсутулившись, він так само дивився в нікуди. Існував один вихід. Можна було піти до найближчої від табору прірви. Правилами таке суворо заборонялося, та караульні заплющували на них очі. Вважалося, що це єдина милість, на яку заслуговують мостонавідники.
Жоден із тих, хто проходив цією стежкою, не повертався.
– Каладіне, – промовила Сил тихим, стривоженим голосом.
– Мій батько колись казав, що на світі є два типи людей, – хрипко прошепотів Каладін, – ті, що забирають життя, і ті, що їх рятують.
Сил насупилася, схиливши голову набік. Такі розмови збивали її з пантелику: вона не сприймала абстрактних понять.
– Раніше я думав, що він помилявся. Гадав, що існує й третя група: ті, хто вбиває, щоби врятувати, – продовжив він, похнюпившись. – Я був дурний. Є третя група, та ще й немаленька. Але не така, як я вважав.
– Яка група? – запитала вона, наморщивши чоло, і сіла йому на коліно.
– Люди, які існують для того, щоб їх урятували чи вбили. Група посередині. Ті, що не можуть нічого іншого, окрім як померти чи потрапити під захист. Жертви. І я серед них.
Піднявши голову, він окинув поглядом мокрий складський двір. Теслярі порозходилися, накривши необроблений матеріал брезентом і забравши інструменти, що могли поіржавіти. Казарми мостонавідників тяглися вздовж західної та північної околиць складу. Команда Мосту № 4 була розміщена дещо осторонь від решти, немов невезіння – украй заразна хвороба. Небезпека контактного інфікування, як сказав би Каладінів батько.
– Ми існуємо, щоб загинути, – промовив Каладін. Змигнувши очима, він кинув погляд на кількох інших членів обслуги Четвертого мосту, котрі байдужливо сиділи під дощем. – Якщо ми вже не мертві.
– Не можу тебе таким бачити, – сказала Сил, снуючи навколо Каладінової голови, поки його команда втягувала на склад колоду. Паршенді нерідко підпалювали найбільш віддалені стаціонарні мости, тож інженери й теслярі великого князя Садеаса без роботи не сиділи.
Колишній Каладін, напевно, здивувався б, чому армії не спрямовували належних зусиль на те, щоб захистити мости.
«Щось тут не те! – підказував йому внутрішній голос. – Ти упускаєш якусь деталь цієї головоломки. Вони марнують ресурси й життя мостонавідників. Схоже, їх зовсім не турбує необхідність просування вперед чи масованої атаки на паршендійські позиції. Вони просто сходяться в поодиноких битвах на плато, а тоді повертаються до таборів і святкують. Чому? ЧОМУ?»
Проте він не звертав на цей голос уваги. Той голос належав людині, якої більше не було.
– Колись ти був сповнений сил, – мовила спрен. – Так багато людей дивилося на тебе з повагою та захопленням. Солдати з твого загону. Вороги, з якими
