із тих солдатів, які чергували в наметі днювальних. Він привів нових мостонавідників на заміну загиблим.
День був ясний, у небі – ані хмаринки, і сонце припікало Каладінову спину. Ґаз поспішив приймати поповнення, а Каладін та інші якраз рушили в тому напрямку по чергову колоду.
– Ну й здохляки, – сказав Ґаз, оглядаючи новобранців. – З другого боку, якби тут було на що дивитися, їх би сюди й не направили.
– Це точно, – відповів Лареш. – Ось ці десятеро в першому ряду – контрабандисти. Ти знаєш, що треба робити.
Нові мостонавідники були завжди потрібні, але й людської худоби, щоби гнати на забій, ніколи не бракувало. Часто присилали рабів, але не зрідше й злодіїв та інших злочинців з-поміж того наброду, який тінню ходив за табором. Але паршменів – ніколи. Вони були занадто цінні, та ще й доводилися паршенді якоюсь далекою ріднею. Тож краще було, щоб ці трудяги зайвий раз не бачили, як їхніх родичів убивають алеті.
Інколи до мостових команд могли запроторити й солдата. Але тільки коли він скоїв щось нечуване – наприклад, вдарив офіцера. За що в більшості армій вішали, тут відправляли в мостонавідники. Вважалося, що того, хто вціліє після сотні вилазок, повинні відпустити. І навіть ходили чутки, ніби раз чи два таке траплялося. Та, найімовірніше, то були легенди, покликані дати їм хоч крихітну надію на виживання.
Потупивши очі, Каладін та його команда пройшли мимо новачків і взялися кріпити буксири до наступної колоди.
– В обслузі Четвертого мосту бракує людей, – мовив Ґаз, потираючи підборіддя.
– Їх там завжди бракує, – відказав Лареш. – Не турбуйся. Для Четвертого у мене спеціальна поставка, – і кивнув у бік іншої партії поповнення, ще більш різношерстої, що якраз наближалася.
Каладін повільно випрямився. Одним із в’язнів у групі новоприбулих був парубійко, якому заледве виповнилося чотирнадцять чи п’ятнадцять. Низькорослий, худий, кругловидий. «Тіен?» – прошепотів Каладін, ступаючи крок уперед.
Він зупинився й струснув головою. Тіен був мертвий. Але цей новачок із його наляканими карими очима здавався таким знайомим. Каладінові захотілося захистити хлопчину. Оберігати його.
Але… у нього це не виходило. Усі, кого він намагався захистити – від Тіена до Ценна, – зрештою гинули. Тож який сенс?
І він знову взявся тягти колоду.
– Каладіне, – сказала Сил, опускаючись на неї. – Я збираюся полишити тебе.
Він ошелешено закліпав очима. Сил. Полишити його? Але ж… вона останнє, що в нього є.
– Ні, – прошепотів він. Вийшло щось середнє між кумканням і карканням.
– Я намагатимуся повернутись. Але не знаю, що станеться, коли я полишу тебе. Усе це так незвично. У мене дивні спогади. Ні, це навіть не спогади – інстинкти. Й один із них підказує мені, що, полишивши тебе, я можу загубити себе.
– Тоді не йди, – мовив він, жахаючись.
– Мушу, – зіщулившись, відказала
