над своїми нервами, синку, – м’яко сказав лікар, відмиваючи руки від крові.
Кел потупив очі.
– Не залишатися байдужим – добре, – вів далі Лірін, – але, як і будь-що інше, це може стати проблемою, якщо заважатиме тобі робити операції.
«Бути аж надто небайдужим – проблема? – подумки огризнувся Кел. – А як щодо патологічної безкорисливості, яка не дозволяє брати гроші за роботу?» Однак сказати це вголос він не наважився.
Тепер треба було навести лад в операційній. Скидалося на те, що Кел проводив півжиття, прибираючи в ній, та Лірін не дозволив би йому піти, доки цього не було зроблено. Він хоча б відчинив віконниці, впускаючи потік сонячного світла. Сані не прокидалася: дози зимника лікарського мало вистачити, щоби тримати її непритомною впродовж іще кількох годин.
– То де ти був? – запитав Лірін, і пляшечки з жиром і спиртом, які він розставляв по місцях, дзенькнули одна об одну.
– Із Джамом.
– Джам на два роки старший за тебе, – мовив лікар, – і я сумніваюся, що він охоче проводить час із хлопцями, набагато меншими за нього.
– Батько взявся тренувати його орудувати палицею, – поквапливо проказав Кел, – тож ми з Тіеном ходили подивитися, чому він навчився, – і зіщулився в очікуванні нотації.
Та Лірін і далі робив своє: по черзі протирав кожен ланцет спочатку спиртом, а тоді жиром, як і заповідала стародавня традиція. Він не обернувся до Кела.
– Батько Джама був солдатом в армії ясновельможного Амарама, – обережно додав Кел.
Ясновельможний Амарам! Шляхетний світлоокий генерал, який оберігав спокій північного Алеткару. Кел так хотів побачити справжнього світлоокого, а не старого шкарбана Вістіова. Воїна, чиє ім’я в усіх на вустах, про якого складають легенди.
– Мені відома історія Джамового батька, – мовив Лірін. – Я вже тричі оперував його скалічену ногу – сувенір на згадку про славне солдатське минуле.
– Але нам потрібні солдати. Ти що, хочеш, щоби тайлени зазіхали на непорушність наших кордонів?
– Тайлена – острівне королівство, – спокійно відказав Лірін, – і воно з нами не межує.
– Отже, вони можуть напасти з моря!
– Там здебільшого живуть купці та ремісники. Кожен тайлен, із яким я мав справу, намагався ошукати мене, та це не зовсім те саме, що й загарбання.
Усі хлопці любили розказувати історії про далекі краї. Та в Кела весь час вилітало з голови, що його батько – єдиний житель містечка, котрий належав до другого нану – замолоду побував аж у Харбранті.
– Ну, з кимось же ми воюємо, – не здавався Кел, беручись мити підлогу.
– Так, – помовчавши, відповів його батько. – Король Ґавілар завжди знаходить для нас супротивника. Тут ти маєш рацію.
– Тож нам потрібні солдати, як я й казав.
– Але лікарі потрібніші, – промовив
