продовжив свій шлях внутрішнім двором.
– Гей, вельможне сім’я, – гукнув Ґаз.
Каладін обернувся.
– Залиш сандалії та жилет, – сказав сержант. – Не хочу потім посилати когось униз, щоб забрав їх.
Каладін через голову стягнув шкіряний жилет і жбурнув на землю, здійнявши хмару бризок. Тоді в калюжі опинилися сандалії. На ньому залишилися тільки брудна сорочка та коричневі штани з цупкої тканини – одне й друге зняте з покійника.
Каладін ішов крізь бурю до східної околиці складу. Із заходу долинали низькі перекоти грому. Стежка, що спускалася на Розколоті рівнини, була йому тепер добре знайома. Разом із мостовою обслугою він пробігав у цьому напрямку дюжину разів. Битви траплялися не щодня – може, разів зо три на тиждень, – і не всі команди брали участь у кожній вилазці. Але багато штурмів були настільки спустошливими, настільки жахливими, що мостонавідники залишалися в ступорі й решту днів, майже не реагуючи на зовнішні подразники.
У багатьох з них починалися проблеми з ухваленням рішень. Те саме траплялось із солдатами, які переживали шок на полі бою. Каладін на собі відчув наслідки цього. Навіть рішення прийти до прірви далося йому нелегко.
Але кровоточиві очі того безіменного хлопчини не давали йому спокою. Він не стане змушувати себе пройти через щось подібне знову. Не може.
Каладін дістався до підніжжя схилу. Підхоплені вітром потоки дощу шмагали його по обличчю, немов намагаючись загнати назад до табору. Проте він уперто йшов уперед, простуючи до найближчої прірви – Безодні Честі, як називали її мостонавідники, оскільки саме в цьому місці вони могли ухвалити для себе те єдине рішення, яке ще залежало від них. «Почесне» рішення. Смерть.
Не схоже було, щоби тутешні розколини мали природне походження. Конкретно ця спочатку була вузенькою, але, тягнучись далі на схід, ширшала – і глибшала – у неймовірному темпі. Усього за десять футів від початку вона була вже такою широкою, що перестрибнути її ставало важко. Прикріплені до виступів у скелі, тут висіли шість мотузяних драбин із дерев’яними щаблями, по яких мостонавідники зазвичай спускалися вниз, щоби роздягти трупи тих, хто падав у такі прірви під час вилазок.
Каладін окинув поглядом рівнини, проте через темряву й дощ він мало що побачив. Ні, це місце явно виглядало неприродно. Земля тут була розламана. І тепер ламала людей, що на неї прийшли. Каладін проминув драбини й пройшов трохи далі вздовж краю провалля. Тоді сів, звісивши туди ноги, і задивився вниз. Довкола так само падав дощ, і його краплі пірнали в темну глибину.
Обабіч нього найметкіші з крєм’ячків уже повилазили зі своїх нірок і копошилися довкола, об’їдаючи рослини, що всотували вологу. Лірін колись пояснював, що великобуряні дощі багаті на поживні речовини. Буревартівники з Холінара та Веденара довели, що рослини, які поливалися дощовою водою, випереджали в рості тих, що зрошувалися з річки чи озера. І чому вчені так носяться з відкриттями, що давно відомі нескінченним поколінням селян?
Каладін
