але пронизливий голос змусив його завмерти. Тріпочучи вверх-униз у повітрі, крізь дощ, який усе слабшав, до нього наближалася напівпрозора постать. Вона стрімко рвалася вперед, тоді йшла на приземлення, потім знову піднімалася вище, немовби несла щось важке. Каладін опустив ногу назад і простягнув руку. Сил безцеремонно всілася на неї – цього разу в образі небесної мурени, яка стискала в пащі щось темне.
Спрен набула знайомої подоби молодої дівчини. Її поділ майорів на вітрі, звиваючись навколо ніг. У руках вона тримала вузький густозелений листок-трійчатку. Чорнотруйник.
– Що це? – запитав Каладін.
Вона виглядала втомленою.
– А ці штуки важкі! – відказала вона, піднімаючи листок. – Я принесла його для тебе.
Каладін узяв листок двома пальцями. Чорнотруйник. Трутизна.
– Навіщо ти принесла це мені? – різко запитав він.
– Я гадала… – промовила Сил, сахаючись. – Ну, ти тоді так беріг ті інші листочки. А потім загубив їх, коли намагався допомогти тому чоловікові з невільничого каравану. Тож я подумала, що ти дуже зрадієш, якщо я принесу тобі інший.
Каладін ледь не засміявся. Вона й гадки не мала, що зробила, принісши йому листок однієї з найбільш смертоносних отруйних рослин в усьому Рошарі, бо хотіла, щоби він зрадів. Це було сміховинно. І мило.
– Усе пішло шкереберть після того, як ти загубив ті листки, – тихо сказала Сил. – До того ти боровся.
– Я зазнав поразки.
Спрен опустилася на коліна й зіщулилася на його долоні. Імлиста спідниця обвила її ніжки. Краплі дощу проходили крізь її тіло, і воно ледь-ледь брижилося.
– То він тобі не подобається? А я так далеко літала… Заледве не загубила себе. Але я повернулася. Я повернулася, Каладіне.
– Чому? – благально запитав він. – Чому тобі не байдуже?
– Тому що, – мовила вона, схиливши голову набік. – Знаєш, а я слідкувала за тобою. Ще в тій армії. Ти завжди знаходив молодих, недосвідчених новобранців і захищав їх, хоч і сам наражався на небезпеку. Я пам’ятаю. Дуже туманно, та все ж.
– Я підвів їх. І тепер вони мертві.
– Без тебе вони загинули б іще швидше. Ти зробив так, що в армії у них з’явилася родина. Я пам’ятаю їхню вдячність. Вона мене передовсім і привабила. Ти допоміг їм.
– Ні, – відказав він, стискаючи в пальцях чорнотруйник. – Усе, чого я торкаюся, чахне й помирає.
Каладін балансував на краю провалля. Удалині пролунав перекіт грому.
– Усі ці люди в мостонавідній команді, – прошепотіла Сил. – Ти міг би допомогти їм.
– Занадто пізно, – він заплющив очі, згадавши хлопчину, який загинув удень. – Занадто пізно. Я не зміг. Вони мертві. Усі вони помруть, і виходу немає.
– То чому б не зробити ще одну спробу? – її голос був тихий, але чомусь перекривав шум бурі. – Адже гірше не стане.
Мостонавідник мовчав.
– Цього
