нашкрябала подячну молитву, яку збиралася спалити пізніше. Тоді похапцем зібрала книги й подалася шукати служника, щоби послати на «Усолоду вітру» по її багаж.
У неї видався дуже, дуже довгий день. Проте вона виграла. Перший крок було зроблено.
Тепер починалося її справжнє завдання.
9. Геєна
«Десять чоловіків із сяючими Сколкозбройцями стоять перед чорно-біло-червоною стіною», – записано в єсачев 1173 року зі слів одного з наших подвижників, якого підслухали в останні миті його життя – за 12 секунд до того, як він помер.
Те, що Каладіна призначили в команду Четвертого мосту, не було звичайною випадковістю. З-поміж усіх обслуг саме там були найвищі втрати особового складу. Це заслуговувало на увагу ще й тому, що під час однієї-єдиної атаки середньостатистична команда зазвичай втрачала від третини до половини своєї чисельності.
Обіпершись спиною об стіну казарми, Каладін сидів знадвору, під бризками дощу. Не великобурі, а звичайного собі тихого весняного дощику – бідного родича стихій.
Сил сиділа в нього на плечі. Чи нависала над ним. Яка різниця?! Він усе одно не відчував її ваги. Каладін сидів, зсутулившись, звісивши підборіддя на груди, і дивився на западину в землі, яка повільно заповнювалась водою.
Йому варто було би перебратися всередину відведеної їм казарми. Вона була холодною й необладнаною, та все ж захищала від дощу. Але він… нездатен був перейматися. Скільки вже він пробув у команді? Два тижні? Три? Вічність?
Із тих двадцяти п’яти чоловіків, котрі пережили перше у його житті мостонаведення, двадцяти трьох уже не було в живих. Двох із них перевели до інших команд, бо вони зуміли якось підлеститися до Ґаза, проте це їм не допомогло. Залишилися тільки Каладін і ще один чоловік. Двоє з майже сорока.
Особовий склад команди поповнювали новими нещасними, і більшість із них теж гинула. Їх замінювали знову. І багато з тих, хто приходив на заміну, ізнов помирали. Вибирали й переобирали одного командира за іншим. Це мала би бути вигідна посада – той завжди біг там, де було найбезпечніше. Та у випадку з Мостом № 4 вона нічого не давала.
Деякі з вилазок бували не такими й поганими. Якщо алеті випереджали паршенді, мостонавідники не гинули. А якщо вони спізнювалися, то, траплялося, там уже була армія іншого великого князя. І тоді Садеас не допомагав: він розвертав військо й подавався назад до табору. Навіть у разі нещасливої вилазки паршендійські лучники нерідко зосереджувалися на обстрілі окремих команд, намагаючись перебити їх по одній. Бувало, обслуга гинула дюжинами, а Міст № 4 не втрачав жодної людини.
Але таке траплялося рідко. З невідомої причини їхня команда завжди потрапляла під удар. Каладін не завдавав собі клопоту запам’ятовувати імена товаришів. Та й жоден інший мостонавідник цього не робив. А навіщо? Вивчиш чиєсь ім’я, а до кінця тижня один із вас загине. Є всі шанси, що й обидва. А може, і варто їх запам’ятовувати? Тоді йому буде з ким перекинутися словом у Геєні. Вони зможуть згадувати,
